Ти мовчиш, я говорю.
Я вже цілу годину говорю.
Щось тобі довожу.
А чи є то важливе…
Особисто мабудь мені.
Ти у вікна стоїш,
Ти спокійна, наче війна.
Спокійна і невблаганна.
Я би пішов од тебе,
Так куди…
Твоє мовчання нагадує,
Про залишки вини.
А може совісті.
Вона ніби ллеться рікою.
Але такою,
Яку вже не перейти.
То стрімка вода,
Наче карпатські пороги.
Що несе їх зверху вниз,
І не спинити її.
Не спинити навіть всесвітньому комізму.
Що з клоунами запряжено
У високому екіпажі.
Всесвітній комізм.
Що за маску маріонетки захований.
Він наче я.
Він подібний до мене.
Що зараз, і мабудь завжди,
Буду стояти перед тобою.
2.
Але якщо спробувати
І помінятись роллю.
Бо за природою не можемо бути
Інші ми.
Але не вийде,
Не модно гратися із богом.
Він не сучасний.
Він – то ти.
І я плід його.
Ненавиджу крізь нього-
тебе.
Навіщо ти створив янгола мені
Ти завжди в смуті коло мене.
Не можу я надихатись.
В собі.
Ти хоч і поряд,
Та така далека.
Не можу знать, куди твої думки.
Ти ніби жертвуєш собою.
Заради мене.
Але це вже є
Не прощено мені.
3.
Бачив як приходив поп до тебе.
Та не вимолювать гріхи.
Ви не молили коло мене.
За те завдячую тобі.
І не звала мене скаженим.
Хоч як кортіло то тобі.
Тримала все своє при собі.
Ніколи ти не оскаржила на мене.
І зараз ти стоїш,
А я у пітьмі.
Намагаюся приблизитись до тебе.
Але що маю, - те й гублю.
По крихтах знов збираю.
Слово – ти.
Ти така далека, та я надії не втрачаю.
Я знов квітки збираю у росі.
Але.
Нажаль.
Вони з півдня вони змлівають..
А я знов набираю,
Ніби не знаю.
Їх цвіт не бачиш ти….
А може й бачиш, та мовчиш.
До чого етика тут.
І слова моралі.
Ти більше того.
Я це знаю.
Та гордість у мені
Все не змовкає.
Щоб її звабили чорти!
Я Падаю навколішки
Й кажу – прости..
4.
Хоча за що..
І сам не знаю.
Краще відпусти,
Бо сам піти я сил не маю.
Я маю йти. Куди і сам не знаю.
Аля мушу. Мушу йти.
І відроблять гріхи…
Свої або чужі.
Бо ти мене робиш безгрішним.
Ти розперезала вуста мої,
Коли я каяття просив.
Ти сказала:- ти не винен,
Ні за що ти прощення не проси.
Просить ти не повинен.
Ти маєш діяти.
І я діяв… але..
За успіхом усим,
Я щемлення мав у душі.
Ніби того я не робив, а тільки ти.
Тобі я зобов’язаний був тоді.
Тоді і завжди.
Бо все що діяв, з думкою про тебе.
Інакше я не міг творити.
Бог мене простив.
Та даром іншим наділив.
Наказував мі Єву полюбити.
А хто ж тоді була ти..
І я зімлів. І хаос породив.
Як океан безкрайній.
Я став на кручі…
Та не захотів
5.
Я змушений казати людям правду.
Навіть прикрасити не міг,
Жодної миті. Червонів.
Одразу червонів,
Бо внутрішній арбітр не спав.
Я його казками заманював.
Він слухав, та не підлягав,
Моєму впливу…
Ну а ти..
Ти як завжди, коло вікна.
Або у клуні. На городі.
Ти любиш поливати огірки.
А я ж люблю лиш помідори.
Я звик усе до боротьби,
Я навіть в полі був єдиний воїн.
Коли піднялися вітри,
Ніхто не вийшов.
Але я був у полі..
В шоломі й латах,
Я на клоуна подібний був.
Та це не мало значення.
Я відчував голфстрім.
Мій дух тягнув мене…
Такий був воїн,
Що воювати поки
Ні з ким не встиг.
Але усе був на сторожі.
І навіть ребра лозкотати
Я не міг.
Собі самому скажете..
Я що вам – мазохіст?
Але з часом, застиг.
Застиг себе в жебрацькій позі.
Поза возом. Цивілізованим.
Мене інші звали, кликали.
Але схилитись перед ними я не міг.
Бо вже схиливсь перед тобою.
Такою ніжною, стрункою.
Ти одна мені була дорогою
І дорогою.
А ти не покидала ці світи.
Ти тут живеш, пісні співаєш.
Я слухаю оті пісні,
А серце завмирає…
І ніяково мені.
Твій голос тихий та легкий.
Не вітер то у полі.
Ні з ким звірити не міг.
Ти не подібна, ні до кого.
Та й як подібне передати,
Коли ти мовчиш.
Ти оживляєш тим мовчанням
Й мовчанням застигаєш.
Скажи…. Чому я не німий.
Не можу у мовчанні,
Сенсу мати.
Де ж кляп знайти мені.
Та знаю, не зможу умовчати.
Бо треба правду всім казати.
А правда має діяти..
Та не словами.
Тому ти мовчиш.
Я ніби яничар, розпещений боями.
До тебе рвуся, із мечем.
Та не можу.. як тільки гляну
Як ти така стоїш,
Або сидиш.
Не можу у мовчанні більш.
Хо утекти… втекти.
6.
І відчайдушно я ступив
На давній путь..
Узяв що міг з собою,
Лишень тобі насмілився
Я натякнуть,
Щоб рано не чекала..
Вдома.
Бо маю справ багато провернуть,
А потім вже порішить,
Чи там залишитись чи повернуть
Додому.
І саме дивно те..
Що навіть пить не хочеться.
По тому.
Але все ж радий,
Що залишивсь позаду
Всього того.
Інакше й мріяти не міг.
Чи ти один я.
Чи поряд з тобою.
І був виснажений,
Майже як куст в пустелі.
Де є вода на массу золота,
Й дорожче…
Там більше золото ти бачиш суть.
І розумієш що прикрас
Вже досить.
Вже треба скинути блюзнірства.
То зайва маска.
І далі йти на тому,
Що маєш особисто у собі.
7.
Та пам’ять вперта штука,
Хоч як не працював я тілом, духом,
Але коли траплялась вільная хвилина,
Мені у пошуках вертався
Твій образ – таки знов.
Ночами я спати не міг,
Хоч працював з дня в день..
Та що маю з того робить,
Як пам'ять швидша і живучіша.
Я відчував себе так
Ніби приймаком,
Що все не міг тебе знайти.
І кожен раз, з нічим вертався
Знов і знов.
Чи то є така моя любов…
Та ні я знав вже точно,
Що ти любиш мене,
І тут вже ніхто не міг мене…
Але що з того.
Я виснажений духом,
Та ще не німий.. нажаль.
І далі своїми діями
Лише в собі породжую печаль.
8.
.............................
ID:
452870
Рубрика: Проза
дата надходження: 06.10.2013 01:05:34
© дата внесення змiн: 05.12.2015 21:47:21
автор: Велес Є
Вкажіть причину вашої скарги
|
