Розвій вітре сонні мари,
повій на Вкраїну.
деруть шкіру янучари,
мітять домовину.
Зїли серце в рідній хаті,
бісяться собаки.
озвіріли волохаті,
наче вурдулаки.
Доли й гори посіріли,
хмарами сповиті.
І Діброви почорніли
в гореньку умиті.
Хватить чуєш нести кару,
пити чужі кпини.
Порозгонь же вітре хмару,
у лиху годину.
Нагадай чийого роду,
козацькії діти.
Щоби гнали геть заброду,
досить вже терпіти.
Скільки можна в пеклі скніти,
від чужого бога.
Повернімось до родини,
Лади і Сварога.
Щоб в душі знайти злагоду,
діток колихати.
Щоб від заходу до сходу,
зникли супостати.
Якою б не була хорошою і прогресивною релігія, насаджена силою, як і все, що привите кровю, примусом, навіть через 1000 років не стала і не стане для всього народу рідною, бо по суті є витвором інших народів, а не всесвітнім благом, такою ж дрібнопомісною, як і колишня Рунвіра. Але ця остання хоч своя, виплекана з низу, від землі, а не насаджена князями, царями.
Дід Миколай відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00