Тихий шепіт будильника обережно стукав у двері його сну. Новий зимовий день закликав привітатися з ним та поринути у нескінчені лабіринти запланованих слів, які шукатимуть своїх адресатів, емоції, які доведеться відчути у власній душі та відкриттів, що полишать ледь вловимі для ока сліди. Вовняна ковдра зберігала тепло ночі, мовчки огортаючи тіло та душу. “Цікаво, що їй сниться? Які сновидіння панують у її зіницях? З ким веде розмови? Сперечається чи то можливо втікає від власних думок у пітьму ночі, яка змінюється світанком.” Його ніжний погляд огортав турботою худорляві, тонкі плечі, які потопали у безкраїх просторах ковдри. Витонченні тонкі пальці, які він жартома називав забутими скарбами піаніста, бо вона ніколи не погоджувалася спробувати грати на піаніно, схилилися над краєчком пухкої подушки. Усе її тіло випромінювало спокій, внутрішню гармонію та затишок. “І все ж таки хто вона?? Дівчина загадка, яку я намагаюся зрозуміти впродовж двох років. Наближаючись до можливої розв’язки ребусу вкотре розумію, що це не остання грань її душі, яка відкрилася моєму погляду. Хто ж вона…..”.
Обережними кроками, наче злодій, він наблизився до дверей, прокладаючи шлях до кухні, де в очікуванні улюбленої церемонії заварювання чекала львівська кава. Маленькі білосніжні горнятка наповнювалися п’янким кавовим океаном, який виходячи з власних берегів, полонив своїм ароматом весь простір навколо. Кавовий ранок, який вона так полюбляла і якого бракувало впродовж їхніх тижнів розлуки. Легкий цілунок зістрибнув з уст, торкаючись худенького плеча. Його долоні огорнули вранішній сон, лишаючи його лише згадкою ночі. Усміхнений, примружений сіро-зелений погляд вітався із світанком за вікном. Знайома легка усмішка майнула на устах, пригорнувши його обличчя. Вона, така близька та загадкова, тримала його долоні з теплим горнятком кави. Розмови, сміх, новий фільм чи то можливо чергова серія улюбленого серіалу, обертали стрілки годинника, наближаючи полудень. Він мовчазно сидів поруч з нею на стільці, вдаючи, що уважно слухає репліки акторів на екрані, проте думки були глухими до них. Кожна спільно прожита з нею хвилина тонкими кігтиками трималася за його роздуми. Ті ж самі очі, руки, силует, який загортався у полуденні відтінки, голос, проте єдине запитання лишалося незмінним, “Хто ж вона для мене?? Можливо друг?? Знайома?? Дівчина, яка читає мої думки по очах чи вміла акторка, яка прагне мати відданого глядача у моїй особі? Але чому я їй довіряю?? Чому…..”
Кавовий аромат танув на обличчях меблів кімнати, актори полишали свої майданчики, гублячи окремі репліки на устах двох глядачів навпроти монітору. Їх ролі на сьогоднішній день були вдало зіграні. До їх вух долинув лишень стуків зачинених дверей. Дві постаті, тримаючи долоні один одного крокували у полон міста, яке розкинуло тенета привабливих магазинних вітрин, кафе, що майоріли кольорами, веселими компаніями відвідувачів. Однак шлях тієї пари пролягав тихим закапелком, що тонкою артерією відгалужувався від гамірного центру міста. Довжелезні сходи, вузькою стрічкою пірнали у глибину підвального приміщення. Тонкі пальці манили його у незвіданий та водночас чужий світ непримітної книгарні. Височенні стелажі, заповнені книгами, десятки чи то пак сотні книг, помережаних друкованими рядками облич білосніжних сторінок, спадали водоспадом на його плечі. Мабуть це було вперше, коли відчуття захоплення у поєднанні зі здивуванням завітало у його душу. Світ чи то полон книг!!! Роками він блукав артеріями рідного міста, проте жодного разу не був у потойбіччі, що звалося книгарнею. Ховаючи погляд він спостерігав за метаморфозами, що проростали у її душі. Очі запалювалися вогнем пристрасті, долоні ніжно обіймали обгортки, всотуючи п’янкий аромат паперу. Здавалося, що її душа розквітає наче квітка під променями весняного сонця. Книги були її шаленством, у якому тонка постать розчинялася, забуваючи про проблеми, смуток, разом з ними вона плакала, раділа, прагнула жити і так само померти заради мрії книжкового персонажа. “Невже це вона?? Та, яка вечорами загорнувшись у ковдру мружить втомлені очі над книгою. Та, яка може годинами мовчати, оберігаючи мене та рятуючи від смутків. Моя розрада та мрія?? Хто ж вона….”
Зимові сутінки, озброївшись холодними вітрами виганяли перехожих з вулиць, автобусних зупинок, зваблюючи перспективою затишних осель. За плечима лишалися пройдені кроки, сказані слова, роздуми, випадково - неочікувані відкриття цього дня. Самотня душа ковдри тужливо чекала на теплі обійми двох постатей, які завершували малюнок спільно прожитого дня. Знайомі тонкі, худорляві плечі, ніжність ранку потоками розлилися у володіннях ліжка.
“Я знаю, хто ти… Моя дружина”…. Тихим шелестом ніжний цілунок спочив на худорлявому плечі, тримаючи на долонях його слова.
ID:
472717
Рубрика: Проза
дата надходження: 15.01.2014 14:51:23
© дата внесення змiн: 15.01.2014 14:51:23
автор: філософ
Вкажіть причину вашої скарги
|