Хіба то не у серці скрипіло дерево життя,
Формуючи крізь роки свою крону?
Щороку то цвіте, то листям опада,
І у гіллі гніздяться злі ворони.
Хіба то не в душі тривожно так було,
Так боляче, так зле і навіть гірко,
Що все в житті було, було і одцвіло,
Лиш спогади лишились наче вітер?
Хіба то не весна нам щастя дарувала
Тоді, як квітли сонячно сади?
Усе в житті було, було і вмить пропало,
Лишився присмак болю й самоти.
І дивишся на все крізь темні окуляри,
На душу одягаєш міцну бронь,
І дерево життя це вже не міф - примара,
Що випускає інколи вогонь.
Скрипить життя, кора потріскана й тонка,
Але душа ще молода і рання,
Й нарешті йде та мить прерасна і легка,
Що знову у мені цвіте кохання.
18. 02. 2014