СВІТАНОК У долонях спокою ніжиться земля, Блідо-сіро-золотом даленіє обрій. І лоскоче запах майбутнього зела, І душа видзвонює: день складеться добрий. А вона – вже осьдечки! А вона – весна! Спокій лінню сонною ще тримає землю, Та вже вільно дихає осяйна вона І пустило паросток у темниці зерно. Першоптах озвався ще не сміливо в сні. І зоря остання у плесі сполоснулась. Ще… Ще мить – і сповнилось щастя і мені, Як червоне колесо обрію торкнулось!.. І така високість в душ́і і навкруги!.. Золото-блакить умить спалахнула світлом! Виднокраю срібляться сині береги… Що є ще врочистіше в цьому білім світі?!. Все живе завмерло, притихло в таїні, Й ніч поза байраками промайнула тінню... Пощастило тому, хто бачив навесні Цю дорогоцінну мить чистого світіння! (© Любов СЕРДУНИЧ).
ID: 494032 Рубрика: Поезія, Пейзажна лірика дата надходження: 21.04.2014 20:36:00 © дата внесення змiн: 21.04.2014 20:55:27 автор: Lubavka
Проект ініційовано у 2002 р. київським поетом Євгеном Юхницею Правила щодо cookie