Душі хоч крихту, щоби сіяти сонцем,
Щоби життя моє стало яснішим,
Щоби зумів розгледіти у ній
Свою любов навічно, виразніше.
Мені б ходити усе життя крізь стіни,
Ось так би завжди за тобою проходив,
Але сучасність нищить мою гідність,
То й у путі своїй у бік скривив.
Хіба не з віршів як квітка виростав,
Щоб саме зараз трояндою цвісти,
А я засох, бутоном ще зав'яв.
То як же міг я за тобою йти?
Чому всі мрії, то єдиний спадок,
Який мені від когось дістався?
Хіба я більшого в цьому житті не вартий?
Нащо ж тоді покинутим рождався?
Душі хоч краплю, щоби хоч хтось почув,
Що я без неї, як люди без повітря,
Щоби хоч хтось моє життя відчув,
І сам сльозу свою на щоці витер.
Хоч зло таки можна подолати,
Мені ж здається воно неподоланним,
Тому й продовжую голосно кричати:
Душі хоч крихту, краплю так благанну!
2009
