Знаєш, доленько, він ще прокляне свою гордість. Хоче здатися індиферентним? Нехай. А я все одно буду його Тетяною. Присвячуватиму вірші, а він кидатиметься мовчанкою або, у найліпшому випадку, посміхатиметься. Десь там, далеко всередині.
Виявляється, його погляди були превентивними знаками, застерігали мене від репресій та небажаних інцидентів. А я була такою неосвітченою, дивною, іноді дикою.
Натомість зараз він тут. Чуєш, доленько, він, так би мовити, поруч. На відстані витягнутої руки. Але вона ніколи не буде простягнута. Ці нелегітимні симпатії колись зведуть мене з розуму, а він постійно намагатиметься знищити у собі генезис почуттів. Але.. він не переживе інтоксикацію моїми листами. Не спалить їх.
Та через кілька років патологоанатоми встановлять: помер, від надмірних спогадів (то новий вид чуми). Він не встиг зробити вирішальний крок Онєгіна. А я б прийняла, та не дозволила згаснути.
