«Ти йди, тебе я не тримаю.
Ось куртка. Двері он. Іди! Не стій!»,
«Тобі не боляче?» - «Я біль не відчуваю!»
Панує тиша у душі моїй.
«Чому мовчиш? Та я ж піду! Ти ж знаєш!»
«Та йди… мені вже все одно…»
І він пішов і стало, ніби, легше…
Та ще сидить в душі оте жало.
І воно душить, не дає покою!
І серце стука, рветься десь немов.
Воно, напевно, хоче ще любові,
Та я не вірю більше в цю вашу любов.
Вона приходить тихо й непомітно,
А потім лагідно тебе гука…
І ти ідеш на смерть душі покірно,
Не знаючи, куди веде її рука.
Тобі подобається: радісно, приємно.
Ніжні слова, той неймовірний дотик губ…
А потім «Ти не та, що мені треба»
І тут тебе загнали в глухий кут.
А ти не знаєш що тобі робити,
Сидиш сама. Глуха. Сліпа.
І ти не хочеш навіть далі жити
І кажеш тихо «Винна я сама».
Ні, ти не винна! І не винна та любов.
Це все життя, дитинонько. Так вийшло.
Звикай… Ще біль повернеться до тебе знов,
Та буде вже тоді у тричі гірше…
такі твори чіпають душу,бо пишуця від душі...
