Уже відлетіло, мов лист, вересневе тепло...
Уже по ярах залягають вологі тумани...
І щемом по серцю, як клич журавлиний, лягло
Те літнє кохання, на лавці залишене нами...
Загублений ранок всміхається нам з небуття,
Примхливо сміється, закоханий в подихи літа...
В нім спомини щастя, що нам дарувало життя,
У променях сонця, обрамлених неба блакиттю...
І ти, зачарована сонячним світлом сидиш
На лавці зі мною, і сплетені руки коханням...
Нас в світі лиш двоє, і ти від бажання тремтиш
В видіннях картин еротичних до ночі із рАння...
Залишений спомин... Життєвої пам"яті щем...
В усіх так було... Та не так... Ми таки загубили...
Рясніють калюжі, омиті осіннім дощем,
Мов сльози кохання, яке ми саме полишили...
Для чого полишали?.. Треба було просто перебазуватися з літньої лавки на осінній диван... Могли б зі мною проконсультуватися... Ах, вчмш-вчиш і нема з ким на люди вийти...
Сокольник відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Не лишайте кохання,
воно, як зірка рання.
У зиму заберіть з собою,
немов метелика, відпустите весною.
Нехай кружляє на пів-світу
віночки виплітає з цвіту
-вибачте, навіяли
Сокольник відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ні, я не полишу. Кохання вічне. Лиш коханки міняються (Жартую)
