Вітер дме з Півночі, приносить жар,
навчає тіло любові до холоду...
Чуючи з нутра морзянисте "впускай",
мозок нагадує — те жага Голоду.
І небажано, точно, з містка в ріку,
що зміїно скидає шкіру-кригу,
протискаюся в пам'ять — свою біду —
і лапаю руками найбільшу/найпершу рибу.
Не крутися, не рвися, ти — то я
й твій живіт, що закруглений, мов планета,
залишає рубцем ще не вимовлене — ім'я —
і вкриває масою. Що до неба,
до тієї. Її вже давно забув:
першопричину, назву прототипом;
так давно відпустив... те "давно" на яву,
ну а ця — лиш уява, частка скелета.
