Дитинство... Ти мені дісталось
щасливим лиш в надіях, снах,
та ще – у пі́сні. Я купалась,
мов рибка, в маминих піснях.
Із сонячним промінням ранок
будила чарівна краса –
матусине мецо-сопрано
злітало птахом в небеса.
Усі довкола завмирали,
коли звучав небесний спів.
Аж до мурашок пробирали
той тембр і магія чуттів.
Безжальна доля злий сценарій
вдові писала молодій...
Не довелось співати арій,
хоча – кому, якщо не їй?!
Весь біль свій в пісню виливала.
З роками, я збагнула... враз –
вона коханому співала
увесь свій вік, щодень і час...
Вже я – мов перезрілий колос,
та ясно чую дотепер
матусеньки чарівний голос,
що ллється із небесних сфер.
28.02.2015 р.
Дуже зворушливий вірш, Світланочко! Сповнений любові і світлої печалі за найдорожчою людиною - матусею! Тяжка випала доленька нашим бідним матерям. А були вони талновитими...
Схиляю голову в печалі!
Світлана Моренець відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Коли розуміють – це глибоко зворушує. Дякую, Нілочко! Ви торкнулися моєї душі...
Дякую!
