Можливо…в якомусь
З наступних красивих життів…
А, може, і ні…бо,здається, того – не буває…
Якийсь подорожній торкнеться моїх почуттів…
За сотні віків…
в переповненім надто трамваї…
Якийсь подорожній
Торкає соляні стовпи
В піщаній пустелі… яка без початку і краю…
Що буде зі мною, якщо я відправлюсь – туди?!
Що матиму я?...
і що зараз, насправді, я маю?
Окреслені межі
Для наших усіх відчуттів…
Криваві стигмати назавжди чомусь відболіли…
І навіть під страхом сірчано-соляних дощів
Покинуті наші міста
ми забути не сміли…
Зникає минуле…
І зовсім нема майбуття…
Лиш тільки на храмах, як завжди, нова позолота…
Я знаю, ви легко забудете моє ім”я…
Я знаю… я знаю!..
- Пробачте, це Ви – жінка Лота?...
то я тільки тінь?
тож за бороду сонце схоплю:
нехай осіянна ввійду до правічного храму,
хай стану стовпом, та подібна вже до кришталю,
проміннями сонця співатиму світлу "Осанна!"
гостя відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Щиро вдячна,Пташечко!ой і гарно ж Ви пишете експромти
Кто женщину эту оплакивать будет?
Не меньшей ли мнится она из утрат?
Лишь сердце мое никогда не забудет
Отдавшую жизнь за единственный взгляд
А.Ахматова
Наталочко, дуже сподобалось!
гостя відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Наталя,дякую тобі за такі слова то,може,хтось і справді згадає?