Сіра осінь, сіре небо,
Сіре місто, стіни сірі,
Люди сірі однакові,
Всі понурі і похмурі,
Всі байдужі до безтями.
Тільки ти єдина світла,
Радісна і всім привітна,
Чиста, горда до безкраю,
Та котру я так кохаю.
І від того моє серце,
то радіє, то страждає,
то то стискається від болю,
або раптом завмирає,
а тебе моя кохана, все немає і немає...
Та нема в тім порятунку,
Бо така людська природа,
Щоб любити і страждати,
Все чекати і чекати...
Час тече, біжать хвилини,
Довгі мов в степу стежини,
Так тривожать мою душу
Та тебе діждатись мушу.
Раптом хмари посвітліли,
Розійшовся сірий іній,
Горизонт розцвів барвисто
І зявилась ти – Богиня.
Невгамовне моє серце
Ще сильніше запалало,
Сірість миттю засвітилась,
Все довкола засіяло.
Йшла ти впевнено і гордо,
Силу й мудрість відчувала,
Не звернула з того шляху,
Бо ціну велику мала.
Тож тримайся моя феє,
Не звертай з дороги тої,
Підносися вище й вище
До величності святої.
