|
Ну що ж. Я знову насмілився на це.
«На що? – Подумаєте ви, – На який такий страшний злочин чи проступок?»
Так, я вкотре кинув їй свої думки в діалозі популярної соцмережі. Тільки на цей раз це була моя перша проза. Я пам’ятаю, як вона сердилася і застерігала мене не кидати пости зі своїми віршами їй в особисті повідомлення. Тоді ми домовилися, що більше такого не повториться. Вона списувала все на свою постійну зайнятість і на те, що я нав’язую їй читання власних творів.
І ось, сьогодні, я вкотре не втримався і кинув їй свою першу прозу. Її реакція була доволі передбачуваною:
– А я думала, ми вирішили цю проблему...
– Я захотів поділитися з тобою своіми неопублікованими думками. Це моя перша проза. Я думав, що ти мене підтримаєш і зрозумієш. Якщо тобі байдуже, чим я живу і чим дихаю – видали мене краще з друзів, аби я тебе не дратував. Ок?
– Саш, я читаю і слухаю тебе . Просто усьому свій час. Прочитай те, що я говорила пару місяців тому і спробуй не прочитати , а зрозуміти це! Будь ласка!
– Справа в тому, що ці думки можуть бути неопубікованими, більше непрочитаними ніким, окім тебе. Я просто поділився ними з тобою. Хочеш – можеш прочитати їх, коли в тебе буде вільний час, хочеш – через рік, хочеш – взагалі не читай. Я ж не тримаю тебе силоміць і не примушую читати. Мені здається, що ти занадно принципіальна та упереджена до мене. Ігноруй просто мої повідомлення, якщо вважаєш себе надто зайнятою бізнес-леді. Вибач, якщо щось робив не так. Більше тобі не набридатиму ніколи. – Сказав я.
Звісно ж, це знову заграла моя гордість та юнацький максималізм. На думці було зовсім інше. В пам’яті вкотре, немов платівка, яку заїло, поставала її фраза: «Усьому свій час» . Звісно... А чи буде ще колись той час?
Згадується той випадок, коли ненароком ми зустрілися в одному коридорі міської лікарні. Я тоді знітився і не подав вигляду, що впізнав її. Хоча до цього ми майже ніколи не бачили одне одного вживу. Можливо, колись пересікалися в компаніях через спільних знайомих. Але тепер, коли ми зустрілися сам на сам, я не подав вигляду, що впізнав її, не привітався, не пішов на розмову... Після того, вона написала в соцмережі, що бачила мене. Я признався їй, що впізнав її, просто не вистачило сміливості, духу чи ще якоїсь клепки, аби це зробити.
Який парадокс виходить... В соцмережі вона не хоче мене чути, а в реальності – я її намагаюся уникати. Ні, не через якісь зовнішні дані... Це якась підсвідома реакція на наше, так би мовити, «повноцінне та щире спілкування» у віртуальній реальності. Та й такою є реальність нашого сьогодення: ми часто поводимо себе, як дволикі створіння. В соцмережах ми одні – лукавимо самі з собою і з нашими друзями, хоробрі, впевнені в собі, незламні. В реальності ж ми зовсім інші – закомплексовані, відлюдькуваті, слабкі, стримані. Все наше емоційне життя перейшло у віртуальність. Ні, я ні в якому разі не намагаюся себе виправдати, просто... «Усьому свій час» – вкотре повторила заїжджена платівка.
– Потрібно простіше ставитися до цього... А ти змушуєш читати тебе. Так не правильно. – Продовжила вона нашу розмову в соцмережі.
– Я тобі скажу напряму: тобі теж треба простіше відноситися до цього. А ти примушуєш мене мовчати з тобою тоді, коли я хочу говорити. Так, я такий, який є. Зі своїми тарганами: зовсім не ідеальний, наглуватий, дивакуватий, живу не за встановленими правилами та стереотипами, що склалися в сучасному суспільстві. Але якби я був слухняний і правильний – чи був би це тоді вже я? Мені набридло бути правильним. Я хочу бути щирим і безпосереднім. Можливо, десь нерозсудливим, неуважним та хаотичним – але справжнім. Вибач.
«Усьому свій час». А може саме зараз для мене настав той час – виговоритися їй, поділитися власними думками, віршами. А коли вона знайде той довгоочікуваний вільний час – буде запізно?! І її співбесідник видалить сторінку, зникне, чи найпростіше, що тільки можна зараз собі уявити і дозволити – видалиться з друзів? Він втомиться чекати на той самий ефемерний час, що має колись з’явитися – зненацька, неочікувано, мов буревій. Закрутити обом голови від щастя, закрутити потік з радісних, веселих слів та малозрозумілих вигуків?
Навряд чи такий час настане. Ілюзіі – це все чим живе переважна більшість сучасних людей...
«Усьому свій час» - вкотре повторить заїжджена платівка. Хто зна, чи знайдемо ми колись час для того, аби почути одне одного?
© Саша Обрій.
ID:
593929
Рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата надходження: 15.07.2015 20:04:51
© дата внесення змiн: 15.07.2015 20:04:51
автор: Олександр Обрій
Вкажіть причину вашої скарги
|
