В далекім кутку підсвідомості плаче душа
Німого солдата, що зморений сумом і боєм,
В очах все ще сила (насправді ж, худий як вішак),
Й надія на янгола з неба на те, що їх двоє.
А ж він серед поля один! Безпілотний літак
Кружляє – і все; він щось інше побачить не скоро
І хоч на поверхні розплились у щасті вуста –
Це все просто награно ним, препоганим актором.
Він просто за грабом посохлим сховався на мить,
Від кожного звуку здригаються губи і брови.
Зі сходу паршивий стрілець з кулемета гатить,
А він же один! Він німий! Він не скаже і слова!
Тим часом за ним вже почали шукати солдати –
Брати з батальйону, куди ж заподівся німий…
А він все молився: «Мені хоч би ніч дочекатись», –
До янгола-друга з худими, як руки, крильми.
І він дочекається! Так! Його стрінуть героєм!
І слава його рознесеться по мирній землі!
Він буде не сам, а із янголом, радісні, двоє! –
Невидимий янгол – і він, – у сосновій труні…