" Коли ви говорите з Богом - це молитва, коли Бог говорить з Вами - це шизофренія"
Що б ви зробили, як би відреагували, якби одного чудового дня (ранку, вечора…яка, зрештою різниця?), розплющивши очі побачили навпроти себе Моргана Фрімена? Думаю, що ви були б, принаймні, здивовані. Коли заплющували очі (просто так, щоб кліпнути…ворухнули верхнім віком, щоб зволожити, так би мовити, поверхню ока) ніякого Моргана Фрімена не було. Розплющили, а він сидить навпроти вас в кріслі, димить сигарою та білозубо усміхається. Та ні… І чому я сказав про білозубу посмішку? Мабуть, тому, що Морган Фрімен – темношкірий, тобто, афроамериканець. А афроамериканці чомусь завжди уявляються білозубо усміхненими. Особливо, коли вони – голлівудські актори. Але Морган не усміхався цього разу. От уявіть картинку – сидить він навпроти, закинувши ногу на ногу, в лівій руці димить сигара, ліктем правиці обіперся на підлокітник крісла, схилив голову на її розкриту долоню та дивиться вам у вічі тужливим поглядом. А, може, то лише так здається, що погляд тужливий? Бо очі Моргана ніби затягнуті каламутною плівкою вицвілості, білки місцями віддають жовтизною та помережені червоними прожилками запалених судин. Воно й не дивно – Морганові сімдесят сім. А сімдесят сім – вони і в Голлівуді сімдесят сім…
От як би ви на це все відреагували? А як мав реагувати я? А, може, якось по порядку? Гаразд…
Мене звати Юрко… Так хочеться додати: « І це – моя історія»… Так хочеться, ой же, як хочеться, вставити цю банальну фразу, заїжджений штамп. Та я не зроблю цього. І не лише тому, що не люблю банальностей та штампів. Просто, кожна історія передбачає, що буде фінал. Вже на початку історії оповідач знає, що скаже в кінці. А я не знаю…
Бо мене звати Юрко ( Вовчик, Колян, Сірий, Саньок… Яка, зрештою, різниця? Адже ви дослухаєте і через мить забудете, як мене звали. Тож, яка різниця? Нехай буде Юрко.), мені сорок, я стою на табуреті, принесеному в кімнату з кухні, на моїй шиї мотузяний зашморг, а навпроти сидить у кріслі Морган Фрімен. Сидить і дивиться мені у вічі тужливим поглядом. Принаймні, так мені здалося, що погляд тужливий.
Так що це – не історія, шановні… Не історія. Це просто – шматочок мого життя, яке, здається, прямує до цілком логічного фіналу. В цьому місці я посміхаюсь. Ви не бачите, але я посміхаюсь чи то іронічною, чи то саркастичною посмішкою. А, може, і те і інше… Чому посміхаюсь? Бо, дійсно – це шматочок. Не шмат, не пласт, а лише шматочок. Бо фінал справді логічний. Ви, можливо, й не зрозумієте, чому логічний. Я знову посміхаюсь. Ні-ні, не подумайте, моя посмішкка зовсім не пов’язана з вами. Просто… Просто трохи смішно, коли життя, що, здавалося б, складалося з одних алогізмів матиме логічний кінець. Це не історія, ні… Я просто говорю… А ви – слухаєте… Якщо хочете, звичайно… Знаєте, іноді під час розмови я буду говорити про себе в третій особі. Ви не дивуйтесь. Просто деколи я бачу себе збоку. Ну, ніби, як сторонній спостерігач. А у вас так не бувало? Ні? Жаль… А от у вас таки було щось подібне? Так? Ну, тоді ви мене зрозумієте…
З чого почати? Чи з того, чому я у зашморгу, чи з Моргана Фрімена? Мабуть, із зашморгу, бо він з’явився таки раніше, ніж Морган…
Що ви зазвичай робите, коли якась телепередача, чи фільм вам набридає? Перемикаєтесь на інший канал, так? А там – теж суцільна нудьга. Що ж, далі, на наступний. І там – нудьга! Ви гарячково клікаєте пультом, не в змозі знайти щось цікаве. І, зрештою вимикаєте той довбаний «ящик». Так от, я задовбався клікати по каналах свого життя. Зрештою, там лише один канал, по якому уже багато років суцільний «білий шум»…
… Люстра стояла в кутку, акуратно витерта від пилу. Дріт Юрко не обрізав, просто викрутив із затискачів. Трохи подумавши, заізолював кінці. Зрештою, ні протирання люстри від пилу, ні ізолювання дроту було непотрібне… Ні навіть те, що він роззувся перед тим, як вискочити на табурет…
Парубок стояв на краю табурету і прискіпливо розглядав свої шкарпетки, які визирали з-під штанин блакитних джинсів. Сірі бавовняні шкарпетки з тридцятивідсотковим вмістом лайкри. До чого він згадав тих тридцять відсотків лайкри? Так… Чомусь… Інформація завжди осідала в Юрковому мозку… сама по собі… Осідала, накопичувалась. Для чого? Мабуть, щоб знадобитися в слушний момент. Настав слушний момент? Навряд чи… Юрко посміхнувся… навряд чи настав слушний момент згадувати про склад шкарпеток людині, яка стоїть посеред кімнати на табуреті, а на її плечах, лежить мотузяна петля. Ні, не мотузяна – шнурова. Усмішка стала ширшою. Шнурова, бо мотузяною вона була б, аби робилася з мотузки. А це був «Шнур поліпропіленовий технічний діаметром шість міліметрів» ціною вісімнадцять двадцять за метр. Петля зав’язана «ешафотним» вузлом, який забезпечить швидке та надійне затягування… Знову мозок видає потік інформації… Ніби така собі довідка… Для кого??? Для чого???
Для чого? Це запитання стосувалося багатьох аспектів Юркового життя. От взяти хоча б ту ж інформацію. Для чого її стільки в мозку? Він все життя накопичував інформацію. Не спеціально, вона якось сама займала комірки мозку. Щоб залишитись там назавжди. Носій інформації. Ніби герой Кіану Рівза у «Джонні Мнемонік». Тільки бідолаха Джонні не міг зчитати інформацію зі свого мозку, а Юрко міг. Але для чого, для чого воно йому? Для чого знання людині, яка не бачить у своєму житті мети, кінцевої цілі? Яка втратила цікавість до всього? Яку стомило життя, невимовно стомило, як стомлює все, що позбавлене сенсу. Як стомила Сізіфа його марна праця.
Юрко відчував себе сліпим цуциком, який крутиться, бродить по кімнаті, тицяється мордочкою на стіни і не розуміє, куди йому йти. І так уже багато років. П’ять? Десять? Ні, аналогія з цуциком не зовсім доречна. Той, принаймні. Знає. Чого хоче. А Юрко не знав. Інколи здавалося, що розуміння приходило, але то була омана. Ніби нитка від повітряного змія, який вирвався з рук. Кінчик нитки маячив перед очима на відстані витягнутої руки, а схопити все ніяк не вдавалося. З часом відстань до нитки ставала все більшою, а бажання ловити її – все меншим, поки й зовсім не зникло…
Від довгого споглядання шпалерного малюнка очі зарізало і Юрко кліпнув. Коли він розтулив повіки, на кріслі навпроти нього сидів Морган Фрімен. Закинувши ногу на ногу, в лівій руці диміла сигара, ліктем правиці обіпершись на підлокітник крісла, схиливши голову на її розкриту долоню та дивився у вічі тужливим поглядом. А, може, то лише так здавалося, що погляд тужливий?
Що б ви зробили, як би відреагували, якби, розплющивши очі побачили навпроти себе Моргана Фрімена? Принаймні, здивувалися б. А Юрко чомусь не здивувався. Тільки запитав
- Ти Морган Фрімен?
- Ні.
- Ти схожий на нього… А… Хто ти?
- Я? Я Бог.
- А-а-а-а… Тоді зрозуміло…
- Що тобі зрозуміло, хлопче?
- Що ти – Бог… І зрозуміло, чому ти схожий на Моргана Фрімена.
- І чому ж? – Морган ледь-ледь посміхнувся.
- Просто… Просто я не міг уявити Тебе по іншому… А так… Як у « Брюсі всемогутньому», правда?
- Я не «глюк» синку… Це Я.
- Я знаю. Я завжди вірив у Твоє існування.
Посмішка Моргана стала трохи ширшою, але від того не менш сумною,
- Синку, Моє існування не залежить від твоєї віри чи зневір’я. Я просто є.
- Ну… так… Зупинятимеш мене?
- Ні… Навіщо? Це ж твій вибір. Мені просто цікаво.
- Що саме?
- Чи наважишся… Я розумію… Жити невимовно нудно і тоскно… Тебе вже давно нічого не цікавить, правда? Правда-правда, Я знаю. Жити тоскно… Мені теж, до речі… А що ти знаєш про смерть? От ти, синку, що ти знаєш про смерть? Смерть – це не беззуба стара із косою, не безформна чорна тінь… Це… Це невидиме, безмовне, нематеріальне НІЩО… Але воно відчутне… Десь там…у підсвідомості. Вона відчутна… не на запах, не на дотик…Шостим чуттям… Кожен, хто помирає, знає про це… первісний інстинкт… Жити!!! Хтось кричить вголос, хто не може кричати – мугикає або волає подумки… Забуті всі молитви… Благання… Кого благати??? Вимоги… В кого вимагати??? Та будь в кого!!! Одне бажання – ЖИТИ!!! ДАЙТЕ ПОЖИТИ!!! Я НЕ ХОЧУ!!! ПАДЛЮКИ, ТВАРЮКИ…ДАЙТЕ…ХІБА ВАМ ЖАЛКО??? БЛАГАЮ… СУКИ!!! ДАЙТЕ ЩЕ ХОЧ ТРОХИ!!! НЕ ХОЧУ-У-У-У-У!
А пізно… Дуже пізно… Дуже-дуже-дуже… А найголовніше – ти ж не знаєш, що буде потім… Чи ти потрапиш до раю, чи, може, ти вже приміряв себе до пекла?
- Мабуть, що так…
- А ти не думав, що пекла немає? Ти ніколи не думав про це? Про те, що пекло придумали грішники, щоб дати собі шанс на вічне життя? Хоч і сповнене мук, але вічне? – Морган вже майже сміявся… - А, якщо немає, взагалі, нічого і твоє тіло або муміфікується в труні за кілька років ( це у кращому випадку), або… або ж його просто зжеруть хробаки???
- А як насправді?
- А ти як вважаєш?
- Не знаю…- Юрко щиро знизав плечима.
При цьому він переступив з ноги на ногу, бо вони ( ноги) від довгого стояння досить таки затекли. Табурет хитнувся…Ще раз, ще і… збалансувався на одній ніжці. Юрко спробував перенести трішки центр ваги та… табурет вислизнув з під нього, мов карась із рук недосвідченого рибалки. Сімдесят два кілограми Юркового тіла смикнулося на мотузці, пролунав тихий хрускіт…То зламалися шийні хребці… Юрко не відчував болю, він не бачив, як дрібно тремтіли його руки та ноги. Лише намагався вдихнути, але… шнур… Шнур таки затягувався надійно… Вирячені Юркові очі безпорадно блукали по кімнаті аж поки не зустрілися зі сповненим туги поглядом Моргана Фрімена. Старий мовчав. Ліва Юркова нога смикнулася досить сильно ще два рази, по тілу прокотилася хвиля дрібних судом і воно затихло. Ліва штанина світлих джинсів швидко темніла…
- В момент смерті м’язи розслаблюються…Ти ж про це подумав, правда, синку? – дивлячись на темну пляму, невідомо в кого запитав Морган Фрімен…
Далі буде…
-
ID:
597832
Рубрика: Проза
дата надходження: 05.08.2015 00:27:56
© дата внесення змiн: 06.11.2016 01:28:31
автор: посполитий
Вкажіть причину вашої скарги
|
Та я якось здогадувався... 
Дякую за коментар!
ну знов реву
талант
