В чорно-білі світлини дивлюся,
Стрілась з поглядом щирим очей –
То портрет є моєї матусі,
Що не знала ні днів, ні ночей.
У колисці, під сволоком самим,
Вимагала своє дітвора,
А як стала на ноги – гасала,
Було мало тоді і двора.
Заклопотано мама дивилась
На дітей і на мисник, і в хлів,
Все усім пробачати навчилась,
Лиш боялась, щоб хтось не хворів.
До схід сонечка, рідна, вставала,
Увесь день у роботі кипів,
Щиру посмішку теж дарувала
Ще й «від зайчика» щось із степів:
Молоко недопите, чи коржик,
А чи хліба присохлого шмат.
Трудодні заробляла – не гроші.
А життя набирало розмах.
За двором відшуміли тополі,
Опадали листочки не раз.
Дітвора ще навчалась у школі,
Наближалась важлива пора…
А як осінь прибралася в шати,
Трепетала дитяча душа,
Адже треба було вирушати,
Хату й маму, й село залишать:
Пізнавати вже інші науки
Й долю, може, стрічати в путі.
Як зрадіє матуся онукам!
То найбільше їй щастя в житті!
Скільки ж винесли мамині плечі!
А думок скільки у голові!..
Залишився старий мамин глечик
І проблеми в дітей… не нові.
Вони теж бережуть свої чада,
Як вона, теж душею тремтять,
На парканах – красиві глечата…
Як же швидко в нас роки летять!
В чорно-білі світлини вдивляюсь,
Що з іконами поряд вгорі,
У молитві й скорботі вклоняюсь
Світлій пам’яті всіх матерів!..
9.11.2013.
Ганна Верес