|
Горить багаття в таборі, в долині…
Циганська пісня, дивна й сильна, лине,
Тривожно й трепетно, злітає ввись вона;
І гіркота із присмаком вина,
Звучала в ній і добавляла болю,
Бо не проста, ой не проста жіноча доля…
Циганка Рада у тім таборі жила
Й сільського хлопця… з розуму звела.
Буває ж так… Це люди добре знають,
Коли кохання раптом зустрічають.
Здається: почуттю радіє цілий світ,
Й стає ніжнішим навіть дотик віт,
І сонце, й місяць світять яскравіше,
І головнішого в житті немає більше,
Ніж двоє їх, вогонь серця що поєднав:
Для неї він – один, йому – вона – одна…
Чи не Амур безжально у них стрілив,
Намітивши, кого кохання стріне,
Та що б там із Амуром не було,
Циганське передбачення… збулось…
Стара Земфіра вичитала в картах
Давно про це, тож Раді – не до жартів…
А щоб до суті цього ближче підійти,
Гадаю, хочеш, читачу, те знати й ти.
Росла циганочка у таборі без неньки,
Прудке таке дівча було, дрібненьке,
Не очі – терни, що горіли тим вогнем,
Коли задивишся, відразу й не збагнеш,
Якого кольору вони і чого хочуть.
Тоді віддать усе готовий їй охоче.
Підрісши, стала ворожить-гадать,
Мов опускала з неба благодать.
Та на шляху її зустрівся той, якого
Кохання було більше від палкого,
Й циганське серце закохалось, як могло,
Тож у житті її відбувся перелом.
Цигани – дивні люди, непосиди,
І не тому, що хочеться просити –
Давно вітрам ріднею є вони,
Тож, як живуть, нема їх в тім вини,
Як і у тім, що знали й власну долю,
Й жили не в хатах – просто неба, долі,
Кохались в золоті, весь табір – їх сім’я.
І то не циган, котрий без коня.
Коли ж увечері кругом вогню сідали,
Гуртом вечерю свіжу всі з’їдали.
Тут танці, жарти, пісня ввись лились…
Микола й Рада… вперше обнялись.
Здавалось, щастю їх кінця не буде,
Та рідко так буває: наші люди
Закони мали, дуже непрості,
Не зрозумілі всім вони, пусті,
Й приносили велику людям шкоду,
Бо в чари вірили і у підлиту воду,
Зате не вірили в циганське почуття.
Те Рада доведе своїм життям.
Миколу згодом узяли служити,
А Рада не змогла поміж своїми жити –
Прийшла до матері його (буде дитя).
Тепер вже інший зміст мало життя:
Тернові очі згасли, щоки зблідли,
Щодня стрічала листоношу, бідна,
Несла матусі лист, щоби читать,
Зубрила кожне слово. І… літать
Була тоді готова, і співати…
Раділа з нею і свекруха- мати.
Пливли-спливали довгі служби місяці,
Та візерунок на її руці,
Уперто вів її тихенько до фіналу,
Чекаючи лиш вірного сигналу…
Аж він… дитячим криком прозвучав.
Звела вона свої тернини на… дівча,
Що народилося, всміхнулася й… закрила…
Летів Микола з служби, мов на крилах,
Щоби побачить Раду…ув останній раз…
«Чому?» – питав він Бога раз по раз.
А як дружину всім селом сховали,
Миколу з армії таки комісували,
Щоб донечку свою плекав-ростив.
Якраз і вишні почали цвісти,
Коли приніс він крихітку додому.
Безсонні ночі, пелюшки одному
Тепер припали. Матінка злягла,
Бо з горем більше битись не могла.
Микола ж мудрим батьком був і сином,
Матусі допоміг вернути сили.
Дівча він Радою у церкві охрестив,
А підросло – у школу вже пустив.
Жили утрьох, у злагоді, в любові,
Над тернами – матусі чорні брови
У донечки на лобі розцвіли.
Будиночок собі новий звели.
І плачуть, і радіють син і мати…
Бабусю ж Рада любить обіймати:
Дивися, іноді притулиться й сама.
І ніби й добре їй тут з усіма,
А мами ж хочеться! І йдуть вони із татом
Могилку неньки квітами прибрати…
Й цигани розбрелися – тут нема…
В долину заглядає лиш туман,
А ще Микола… Сіна ж там не косить:
Високі трави, ніби в Ради коси.
Й циганську пісню теж він вимика…
Хто зна: трагедія, чи доля вже така?..
Й що далі жде і донечку, й Миколу?
Таке ні, не забудеться ніколи.
Ганна Верес
ID:
608316
Рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження: 21.09.2015 15:52:56
© дата внесення змiн: 01.12.2015 22:10:27
автор: Ганна Верес (Демиденко)
Вкажіть причину вашої скарги
|
