Їх змусило життя покинуть теплі пледи,
Забути мамин борщ, й обійми татуся.
У когось братик залишився там маленький,
Бо з колоди масть їм випала хреста.
Цей хрест важкий, і тягне він додолу
Нам треба зрозуміти їх серця
Їм дуже хочеться вернутися додому,
Та от халепа - в них зараз там війна.
Війна та клята зруйнувала мрії,
В яких надії вогник ще горів.
Що скоро закінчиться "братовбивча дія",
Що їм не доведеться покидати дім.
Та сталося як є, і це вже не змінити,
Житло, робота - де знайти все це!?
Що ж робити, якщо не повернулось,
Життя до них, на жаль, своїм лицем?
Відповіді на питання я не маю,
Та є прохання із глибин думок
"Храни же Господи, оберігай, благаю,
Усіх переселенців: чоловіків, й жінок.
P.S. Не дивлячись на те, що у моєму творчому доробку близько 30 віршів про Україну, про її біди, цей вірш є одним із найголовніших. Скільки б разів я його не перечитувала, всеодно на очах з'являютья сльози. Емоції, з якими я писала цей вірш, я не можу порівняти з будь-якими іншими... Боляче чути це з екранів телевізора, але мені в тисячу разів больніше і страшніше чути таку історію з уст друга, який від цього потерпів...
