|
2015
Багато б розказати я могла.
Цікаві люди - все їм треба знати.
Святі у церкві, чи коли там свято,
А так, коли є мить позаглядати,
То заглядають, як в кутки мітла.
А ти ж ото піщиною летиш,
Ховаєшся від них під самий плінтус,
Заплющиш очі та не бачиш світу,
Але хіба сховаєшся? Відкрите
Для інших завжди те, про що мовчиш.
Я теж вважала таїною все,
Ховалась у ярах, поза кущами,
Вдягала одежин я кілограми,
І окуляри ніби крили шрами,
Та вскочить промінь - й сонцю віднесе!
Ото бувають завидки в людей!
І їх ніяк в душі не приховати,
Навчились дику їдь із рота лляти –
Аж язиком підлогу підмітати,
Бо, не дай Боже, щось, та й пропаде!
1952
Веселка розтягнула горизонт,
Ішла по парку після дощовому,
Паркани у калюжах світанкових
Пливли поміж зелених трав чудових
І я пливла з парканами разом.
Я точно пам’ятаю: вихідний
Так вогко серед квітня починався,
Гребла вперед, на мене ж озирався
Та ще і безсоромно посміхався,
Високий хлопець, жильний та стрункий.
Холодний плащ до самої землі
Летів із вітром і чіпляв краями
Стеблини, наче гладив їх руками,
Він жив окремо: сам собі хазяїн,
Такий же незалежний, як Філіп.
У ньому все інакше і було:
Цей довгий плащ, ім’я та східні риси,
Чорняві кудрі падали на писки,
Сухе обличчя, як пожовкле листя,
Нестримний погляд сяяв, як кулон.
Широке море: не перепливеш,
Я біля нього просто зупинилась,
Задумалась, а може розгубилась.
Філіп підскочив, підійняв на крила,
Потрапила умить я під арешт.
Вже далі ми пливли вперед разом,
Він говорив, а я його не чула,
Додому підійшли, та й призабула.
Його ім’я - отак мене розчулив!
Згадала потім, через один сон.
1951
Красивою студенткою була,
Стрункою, як тополя при дорозі,
Веселою, немов гротескна проза,
Не думала про сповідь та про просідь,
Червоною жоржиною цвіла.
Роки текли інакші, ніж тепер:
Післявоєнні сльози вже забулись,
І посеред радянських нових вулиць
Ходили молоді новоприбульці
Із різних закутків СРСР.
Хороший був насправді тоді час,
Епоха комунізму молодого,
Хоча, що означало нове слово,
Ніхто достоту і не знав навколо,
Лиш вірили, що він – мета для мас.
Мені було, відверто розкажу,
Начхати на усі оці канони,
Проте всі ніби жили по закону –
Життя таке підходило мільйонам,
І я сприймала дійсність ту тому.
Ну вчила з’їздів балачки пусті,
Історії тих зібрань та устави,
Не поринала в глибину, чи правий
Той устрій був тоді, чи ні насправді.
Всі жили, я жила, як і усі.
Один студент, високий, говіркий,
Чорнявий, кучерявий, кароокий,
До мене залицявся вже півроку,
На танцях слідкував за кожним кроком,
Торкався ніби випадком руки.
2015
Важенну ковдру кинула – гримить.
Із скреготом напрігши кожен мускул,
Нарешті піднялася. Ох і гуска!
Рушійна сила – пізня кава з цукром,
Та й ту потрібно ще і заварить.
Кімната все така ж, як і колись:
Вогкі гардини, як стара небога –
Червоні патли грубі до підлоги,
Здається, починаються з порогу,
І тільки на стіні сюрреалізм.
Дешевий варіант. Жуан Міро.
Підробка - зрозуміло і сліпому.
Колись я нею розганяла втому,
Згадаю – і танцюю при невромі,
Аж зажурчить цементна досі кров.
Шершава пам'ять. Зараз – пустота.
У ті події дійсно ця картина,
Для юної щасливої людини
Здавалася вагомою. А нині?
Остання роль: лиш пам'ять поверта.
Ледачий пил зібрався у клубок
М’який такий. Давно не прибиралась.
Поволокти б ганчір’ям по піалах,
І по підлозі, й по картині в’ялій.
Міро пробачить. Чи пробачить Бог?
1951
Максим, цей легінь, не місцевим був,
Бо мешкав у гуртожитку для хлопців,
А вчивсь на паралельному потоці,
І що ж його так крило від емоцій
В мою весну, небесно-голубу?
А я таки пригожою була!
Так-так, волошки-очі в мене й нині,
То моя мама й тато точно винні,
Обоє ж були в юності красиві,
У них моя краса лиця й пішла.
Одразу він сподобався мені,
Амбітній та розбещеній кобіті?
Я не ходила - плавала над світом,
Які могли тоді зв’язатись ниті?
Сподобався Максим? Звичайно, ні!
Був легкий флірт: три посмішки в три дні,
Надмірний сміх, кумедні перемови,
Такі собі капкани, жарти, лови,
А потім поспішала я додому,
Співаючи огрійливі пісні.
1940
Ми жили у Черкасах до війни.
Красиве місто, сонячне, зелене,
Затоплене по вінця у деревах,
Гойдається, як човен при маневрах –
Півроку так і плаваєш в вікні.
Мале містечко, ніжне, як кубло,
Інакшим вам воно відоме зараз,
Це ніби олівцем художній нарис,
Не обласний центр – у той час же навіть
І області такої не було.
Дитинство тут пройшло моє. Роки
Веселі, тільки інколи журливі.
Погане, добре… В променях та зливах
Бездонних мрій пора, таких щасливих!
Туди би повернулась залюбки!
Я з містом зустрічалася не раз,
Впадаючи у спогадах за обрій.
Старіло тіло, а душевний поклик,
Здавалося, не звикнеться ніколи,
Що не ввійдеш школяркою у клас.
Як батько відправляв у Казахстан
Мене і маму – хто б тоді подумав,
Що вже за рік фашисти, як акули,
Кусатимуть снарядами провулки,
Й будинки. Так і наш дім не встояв.
1952
Закинув чорт мене в любовний вир
Раптово, не спитавши, з головою,
У подруг там побачення рікою,
Морозиво, кіно, роки двобою,
А я ж… немов закінчувавсь мій вік.
Приходив тільки вдень до мене він,
Тому я часто пропускала пари,
Залишився б на ніч – боявся мами,
Яка була занадто строгих правил,
Ну що ж… такий порядок був тоді.
Сусідки перешіптувались вже:
Навідує Наталію коханець,
Чи італієць, чи якийсь болгарин,
А я робила вигляд, що не знаю
Нічого зовсім про пліткарство це.
1940
Казав мій батько: буде й тут війна,
(Ще тільки німці захопили Польщу),
Відклав я про запас чимало грошей,
І щоб не зріли ми фашистську пошесть,
Відправив всю сім’ю у Казахстан.
Сім’я, щоправда, лишень мама й я,
Але ж були ми люди найдорожчі,
Отож, від потенційної загрози
Поїхали в республіку віскозну,
Яскрава починалася весна.
У третій клас в Алма-Аті пішла,
Хоча не знала по-казахськи й слова,
Викладачі, казахи, як військові
Допомагали, ставились чудово.
Шість років там наступних провела.
1952
Блищав ручай на пелюстках троянд,
Які приніс Філіп мені на свято –
Любив мужчина квіти дарувати.
А підкупають як такі присвяти!
Тому і сліз не стримувала я.
Цукерки ніс, чи печиво крихке,
З якими чаювали між коханням,
Які слова казав, які зізнання!
Та чи могло там бути жалкування?
Хіба могла подумать про таке?
Хоча розмов серйозних уникав:
Філіпу натякала на весілля,
Він посміхався та казав що крила
Любові зріють, як трава весіння,
Прийде хвилина – потече ріка.
2015
Любов майнула в пам’яті на мить,
Закривши рот рукою, позіхнула,
І що ж це пригадалось? Вже й забула,
І серце б’ється рівно, бо минуло,
Спокійне серце більше не горить.
Ненависть я давно пережила.
Була вона, причина зрозуміла,
Але кохання – це найбільша сила,
Немов черешня соковита, стигла,
Яку не скуштувати не змогла.
Лікує час, як справжні ті ченці.
Я більше нагрішила, значно більше,
Тому моя ненависть стала віршем,
Який я написала і затисла
Зім’ятим папірцем в своїй руці.
1938
Мар’яну знала я ще до війни,
Цинічна тітка, хоч і повитуха,
Нав’язлива була, неначе муха,
Хитрюща, а не треба де – маруда,
Ще й жадібна. Немає їй ціни!
Хоч я була тоді іще дитям,
Про неї чула від батьків багато,
Що рідну матір кинула за грати,
Бо їй святіше янтарі та злато –
Хотіла жити сонячним життям!
Ото ж, коли прийшли з НКВС,
Якийсь донос - тоді ж було це звичним,
Що матір називала деспотичним
Чи Ілліча, чи ще когось. Дволична
Мар’яна вмить підтвердила усе.
1952
Побачення зі мною він любив,
Як дорогі парфуми, світлі вина,
Одного разу він приніс картину,
Даруючи її, сказав, повинна
В вітальні я повісити її.
Ну як могла відмовити йому?
Та й взагалі, це справді особливе,
У всіх на стінах килими висіли,
А в мене чудернацьке дивне диво,
Ще й закордонне, думала чомусь.
1946
На фронті тато довго воював
Як справжній патріот, хоробрий лицар,
Давав добрячих прочуханів німцям,
А повернувсь - одразу у столицю,
І працював, ретельно працював.
Як відданий країні працівник,
Зв’язків він до війни ще мав багато,
Тому, як тільки стухло прі багаття,
Житло в столиці виділили браття,
Туди і повернулись восени.
Отримавши листа від батька, ми
Поїхали із мамою відразу
До Києва, заїхавши в Черкаси
Провідати рідню, бо стільки ж часу
Пройшло, як з України ми втекли.
Нас батько зі сльозами зустрічав,
Ревів, немов дитина, довго-довго,
Не бачилися шість пекельних років,
Мені сімнадцять, мамі вже за сорок,
Час однаково для усіх минав.
Недовго прожили ми ще разом,
Бо через рік і місяць батька вбили:
Голодний селянин у своїх бідах
Звинив його і підійняв на вила,
Забивши потім у дворі ціпком.
1952
Тілами часто бавилися ми,
Все літо, потім всю хорошу осінь,
Він западав руками в мої коси,
І я долоні теж в його волоссі
Ховала, як і душу у пітьмі.
О як мене в кохання заплітав:
Шукали пальці точки споконвічні,
Я пестила його теж прозаїчно,
Дівчатам, кажуть, так робить не личить,
Проте я той не бачила устав.
Тож цілувала з голови до п’ят,
А особливо – ерогенні зони,
Щоправда, це пізніше в словникові,
Який Філіп приніс з-під заборони,
Дізналася про секс від «а» до «я».
Відкрився потяг до чоловіків,
Точніше, до одного, до Філіпа,
Здавалось, на життя отак прилипну,
Не відпущу, до самоти не звикну,
Кохала, одним словом, я без слів.
1946
Додому повернулась восени,
Як зараз пам’ятаю: жовті схили
Вкраїнські – то поля кругом жовтіли,
Покриті бур’яном, бо мало хлібом
В той рік вони засіяні були.
Отак голодомор страшний підкравсь,
Казали люди, значно було гірше,
Ніж у війну. Здавалось, ворог вийшов,
Чому ж тоді голодувала більшість
І мучився без їжі цілий край?
Радянська влада встановила план,
Йшов перший рік нової п’ятирічки,
Писали цифри можновладні пички
І не зважали, що навколо й річки
Засохли: чорна засуха була.
1952
Мар’яні я усе розповіла,
Подругам свого віку признаватись –
Це все одно, що кулю в лоб пускати.
Вона в боргу - її і свого тата
Від матері сама ж і вберегла.
Та це ж ця тітка й стрельнула мені
У очі правду - як засумнівалась –
Оглянула мене і шокувала,
Щоб я до материнства готувалась
Наприкінці наступної весни.
Спитала, звідки взяла байстрюка –
Це ж треба безсоромно так сказати!
Сама ж любила, знаю я, гуляти,
А ще й мені посміла дорікати!
Ох жаль, не вмію бити з кулака!
Хоча в той час – не те що в даний рік –
Народження дитини без заміжжя –
Смачна причина для усіх принижень.
Як тісто сходить на хороших дріжджах,
Плітки би розлетілися, як рій.
Мене чекала пристрасна ганьба,
Ох люди, люди, їм би тільки привід,
І так вже говорили, ніби привид
Ходив до мене ввічливо красивий,
Сама це чула від сусідських баб.
2015
Торкнувся дим. Курили із вікна.
Ці гази-гільзи, грози-горизонти!
Люблю квартирну тишу неповторну –
Не ці шуми в’язкі, багатотонні,
Яка ж невдала нинішня весна!
Рекламний щит, мов бідний натюрморт,
На нім огидна напівгола дівка,
Вона щось хоче? Заманити в клітку?
Стидовисько! Одягнена у нитки!
На шию нитку – та й на ешафот!
Пройшли часи. А зараз править миг.
Наївне панство! Бачили ви б себе!
Носи задерті черкають по небу,
Хвости, як в пав, але зади ж подерті,
Козирні півні, підняті на сміх!
Яка ганьба! Рожеве, голубе!
Душа марудна – одяг кольоровий,
Оно бреде теля пустоголове:
Сережка в носі, шузи пурпурові,
І як гребе! Куди воно гребе?
Журчить асфальт, пом’ятий від коліс,
Летять, неначе реанімобілі,
Чужі машини. А швидка і нині
На світлофорі грубіянить в спини,
Який противний, нескінченний писк!
Та пропусти! Такий навколо й люд,
Одне одного в бік штовхають ревно,
Це покоління нове, неприємне,
Готові інших витиснуть, як крем той,
І звідки взялась ця буденна лють?
1953
Той день змінив майбутнє назавжди,
Не лиш мені – змінив і іншим також,
Травневий день горів, як в полі маки,
І я горіла вся одна в палаті.
Народжувала дочку сім годин.
А щоб ви розуміли, в ті часи,
Було лікарень мало, це ж не зараз,
Й відділення нагадували хмари,
Війна відбиток ох наклала ярий,
Не вистачало лікарів на всіх.
Отож, в палаті я була одна,
Коли мій час наблизивсь неминучий -
В пологовій кімнаті хтось вже мучивсь.
Моя Мар’яна, правда, власноручно
Дитині світ побачити взялась.
1947
Чому ми жили краще, ніж народ?
Мій батько був гартованим і сильним,
Упевненим, цинічним, дуже пильним,
Системи і прихильник, і невільник
Пер по життю, як по ріці пором.
Ще будучи достатньо молодим
Студентом, зустрічав більшовиків він,
Неначе тих спасителів, привітно,
Бо вірив у нове майбутнє світле,
Яке зійде за кілька вже годин.
Мій батько у системі працював.
Був ярим виконавцем п’ятирічок,
В сільському господарстві войовничо
Він у селян останнє із поличок
Без жодної докори забирав.
Тому нам не страшний був неврожай,
Який у сорок шостому підкрався,
І рік на релі голоду катався.
Навколо люд сварився та вбивався,
А наш стіл аж надламувавсь за край.
І зараз тату дякую за це,
Що не відчула - лиш прийшлось узріти.
Жахливі муки – помирали діти,
Ходили трупи й падали у квіти,
Ховаючи у зелені лице.
Я бачила, як старець їсть траву,
Як обдирала липі шкіру мати
І жадно запихала в рот маляті.
Воно і подавилося, як кляпом.
На жаль, спостерігала наяву.
В столиці було мало жебраків,
Такі, як тато мій, їх прибирали,
В поля за місто гнали та в канави.
Мій батько мав погану в люду славу,
За що життям невдовзі поплативсь.
1952
Зривався чорний дощ осінніх сліз,
В той день йому сказала: я вагітна,
І він умить, як вітер, як негідник,
Утік і навіть не зібрав валізи,
Хоча які валізи – він же гість!
Філіп чомусь такого не чекав,
Та й я чекала іншого: усмішки,
Щасливих слів, зізнань чарівних, ніжних,
Щоб він ізнов схопив мене під ніжки
І над собою високо підняв.
А за вікном, як зло, текла вода,
І я так само плакала без спину:
Такий удар коханого у спину!
Ну як же так!? Та це ж його дитина!
За що мене списав Бог до невдах?
Три ночі я пила лиш чай та шок,
Ні з ким і ні про що не говорила,
Дзвонили в двері – я не відчинила,
Все думала, людина – не людина…
Такий надлом! Перевертнем пішов…
Це вдруге обпеклась об почуття,
Ні голод, ні війна так не вражали –
Тоді жахалась смерті і тікала,
Тепер я одного лише боялась:
Боялася подальшого життя!
1947
Одне з моїх найперших руйнувань
Рожевих мрій раптово відбулося.
Той день я пам’ятаю чітко й досі,
Бо те, що мені бачить довелося,
Не витримало жодних міркувань.
Я дійсно свято вірила в любов
Між чоловіком й жінкою довіку,
Але ж якщо ти бачиш чоловіка
Інакшим, то зриваєшся до крику,
І сльози просто падають, як кров.
Я уявити навіть не могла,
Що тато мій, такий прекрасний тато
Порушить всі уявлення про свято,
Яких так накопичила багато,
Допоки із батьками я жила.
Я мала святкувати випускний:
Закінчувався вік шкільних амбіцій,
Останній рік довчилась у столиці,
Тому випускники і випускниці
Збиралися до лісу на пікнік.
І хоч голодували, що могли
Несли з собою: печиво, цукерки,
Хтось взяв картоплі, хтось пісних рулетів,
Та й так ото, зібралися ж не жерти –
Від їжі не ламалися столи.
Додому повернулась по вино,
Яке узяти зранку щось забула,
Зняла піджак, повісила, роззулась,
З кімнати стогін раптом я почула,
Відкрила двері і завмерла! О!
У ліжку батько голу обіймав
Негідницю, розбещену Мар’яну,
Таку огидну тітку, ще й і п’яну,
Як добре, що зайшла я, а не мама,
Німі застигли всі – зачаклував
Неначе хтось мене і їх також.
Це потім в ліс розхристана тікала,
А поки що укопана стояла,
Пізніше перед матір’ю мовчала:
Сім’я – найперше, був такий закон.
1952
Максим в кіно ізнову запросив,
Йому раніше згоди не давала,
Та часу взагалі тепер не мала,
Погодилась і в північ зґвалтувала.
Ще й так, що він до ранку був без сил.
Недоторканним був Максим. Ніхто,
Крім мене, не подобавсь юнакові.
О істина болючої любові!
А ранок був пекуче світанковим,
Крутив у очі сонячним гвинтом.
Задумливо дивилася убік,
Крізь тонкий шар тканини на віконні,
Як добре, що тоді мені ікони
На очі не попались – на сьогодні
Таких би я уникла хтивих дій.
Відтоді мала лиш одну мету,
Що в голові крутилася, як дзиґа:
Заміжжя і такого чоловіка,
Який би обома руками лікоть
Тримав мій. Що ж, Максим якраз ось тут.
2015
У дзеркалі – червоний натюрморт
І обрис – півсторіччя відмотала,
Дженджикувата трохи, величава,
Цупка коса, як перевесло вдале,
Із тонкими губами ніжний рот.
Куди щезає з віком ця краса?
І стрункість, і рожевість, і свідомість?
Летить у іншу юність? В невагомість?
Чому на старість тільки тонкий промінь
Лишається, немов суха сльоза?
1952
За місяць нареченою була.
Максиму повідомила: вагітна,
Щоби без батька не росла дитина,
Одружуватись треба неодмінно,
Максим не сперечавсь: моя взяла.
Змінила я його: він став, як раб,
Мої удовольняв всі забаганки,
Хотіла фруктів – біг з самого ранку
Юнак в далеку продуктову лавку,
Приносив їх із спритністю щура.
У кожній жінці є ота змія,
Яка сидить у шкурній позолоті,
Максим без мене не робив ні кроку,
Тому-от просто набивала щоки
І фруктами, й солодощами я.
Ох, розумію, що його несло:
Кохання. Він чекав, хотів, отримав.
Його кохала – думав так – красива
Найперша жінка, як театру прима,
В рожевих фарбах все йому було!
Дивилася на нього. Почуття?
Скоріше, томна гра в одні ворота.
Кохає – хай. Хіба була я проти?
Тим більш, сама любила я сволоту,
Тож краще хай мене, ніж мучусь я.
1947
На цвинтарі Мар’яни не було,
Ще матір ображалась сильно дуже,
Ну як же так: їй батько був за друга,
У Києві знайшов роботу другу,
Узяв її, як кажуть, під крило.
Мар’яна теж не знала, як сочить
Чванливий мор, що в горло йде повітрям,
Коли ніякі сонце, сяйво, квіти
Не можуть радість сповивати цвітом,
Авжеж, бо їла потайки харчі.
А потім, десь за рік чи півтора,
По спеціальності знайшла заняття:
В пологовім будинку підробляти.
Хоча була коханкою у тата,
Проте ми не розбіглись по кутках.
Я татове безчестя стерегла,
Можливо, надто батька поважала,
Чи просто я боялася за маму,
Вона ж якби про зраду здогадалась,
Собі зробити справді щось могла.
Образи гинуть. Не завжди, та є
Моменти, де загоюються рани,
І постіль та, в очах моїх безславна,
В туман зійшла, не вмить – повільно, плавно.
Не злилась на Мар’яну я за те.
1953
Терпіти його матір не могла,
Цю істеричну безпринципну жабу,
Росла на дріжджах кожен день незграба,
До Гіннеса їй не стачило, мабуть
Якісь півроку: не перемогла.
Приходила до нас по вихідних
І жерла всі ковбаси та новини,
Я знала, хто кому і скільки винен,
Хто вранці по сальце пішов на ринок,
Як добре, що їй перекрився вдих
Ще до моїх пологів. Бо вона
Щось відчувала, споглядала ревно
На груди, на живіт мій та на стегна,
Можливо, щось і думала, напевне,
Але так сину й не розповіла.
Я швидко розросталась, та Максим
Хіба міг знати, як жінки повніють,
Він тільки й цілував мене у шию,
А я ото під краном слину змию -
Вагітну чоловік мене бісив.
1952
А недарма Мар’яна, як змія,
Крутилася, вертілася невпинно,
Вона невдовзі принесла новину,
В якій Філіп жонатий, є дружина,
Яка також вагітна, як і я!
Так ось чому приходив тільки вдень!
Розповідав мені про скрегіт димний,
А свари би чекали неодмінно,
Та тільки від законної, від Ніни!
Все. Я ніхто – дві ноти від пісень.
Програлася Філіпу в піддавки,
Віддалася, життя своє зламала,
В ту мить робити що – іще не знала.
Це потім думка вже мене пробрала,
Завершила яку я залюбки.
1953
Мар’яна розродитись помогла,
Робила все, як водиться, бо вміла
І кровотечу вчасно зупинила,
Тож я, хоч почувалася безсило,
Та від пологів швидко відійшла.
А за стіною мучилася теж,
Своє байстря випльовуючи, Ніна.
Здаються породіллям стіни димом,
Я чула, як заплакала дитина –
Це Ніна народила врешті-решт.
Не знаю, хто їй там допомагав,
Чи лікар, чи старенька акушерка,
Та почуття ненависті нестерпне
Було у мене просто невичерпним,
Схопила я Мар’яну за рукав:
Віддам тобі усе, допоможи!
Прошепотіла хрипом повитусі,
Філіпу відплачу я по заслузі,
Ти ж можеш, та і це в твоєму дусі,
Озолочу, закидаю грішми!
Мене ідея осінила вмить,
Ми ж майже одночасно народили,
Пригадую й дивуюся собі я:
Ненависть жінки – це рушійна сила,
Якщо хвилину вчасно підловить.
Та мить змінила все моє життя,
Точніше, в нього внесла корективи,
Чи я відтоді стала більш щаслива?
Бувала сонцем, а була, як злива,
Бувало все, та тільки не ниття.
2015
Блаженний той, хто молиться щодня,
Щиросердечно кається в провині,
Напевне, Бог прощає половині,
Коли такі лягають в домовину.
Прощає, не таким лишень, як я.
Хотіла все до церкви я піти,
При олтарі упасти на коліна,
Бабуся говорила: всі повинні
Сповідатись на одрі неодмінно,
Щоб потім вічно в пеклі не гнисти.
Не встигла помолитись за життя,
Чекатиму свій одр, попа з кадилом,
Кажу я так, бо скільки залишилось?
Весна, чи дві? Мої опали крила,
В кутку давно запилені лежать.
1953
Мар’яна принесла мені дитя.
На нього із презирством подивилась,
Філіпу Ніна сина народила.
Заскиглив він, що аж терпіть несила,
Але взяла його під укриття.
А поруч спала дівчинка моя.
Красива, чорноока, як і тато,
В ту мить я зрозуміла, що я мати,
Що це найбільше в нашім світі свято,
Тепер вона і я. Ще він і я.
Максим був радий, нібито школяр,
Прекрасно! Народилися двійнята!
Від почуттів, я пам’ятаю, плакав,
Купив штанці малому, доньці – плаття,
Що навіть я від щастя розцвіла.
А Ніна і Філіп своє дитя,
Яке, шептався люд, якась циганка
Зайшовши у лікарню, вкрала вранці,
Такі бували у той час випадки,
Шукали довгий час до забуття.
Мар’яна грала роль, як прима та.
Клялась, що чула як ходила дивна
По коридорах неспокійна жінка,
Але в ту мить чиясь там поведінка
Не хвилювала: бо роботи – тьма!
І інші співробітниці умить
Теорію підтримали завзято,
Ох, бабське кодло дійсно дикувате,
Чи помело у роті, чи лопати,
Я дякую дівкам за їх язик.
Мар’яні відплатила я сповна,
І золотом, і сріблом - не скупилась,
Мар’яна – це і жах, і біль, і сила.
Боялася її, але цінила.
Єдиною подругою була.
А Ніну ту я бачила не раз,
Сутулячись, ходила серед парку,
Як божевільна, і кляла циганку.
А може, й збожеволіла панянка,
Та як не збожеволіти? Пора б!
2015
Мені частенько сниться один сон,
Страшний такий, як невгамовна лепра,
Що я не у раю, що я у пеклі,
Бенері ржуть - для розумінь переклад
Не треба, ясно все і так кругом.
Відкриті двері Аду для душі,
Чорти гостинні дрова нарубали,
Чи до народження мого ще знали,
Які гріхи розіллють по піалах?
Приготували наперед усі!
Горить вогонь, і задихаюсь я,
Одна – немає грішників довкола,
Стидовище! Дивлюсь на себе: гола!
Не видертись: чорти замкнули коло!
І полум’я повзе, немов змія!
Воно вже п’яти лиже, ніби пес,
Та диво – біль у серці, а не знизу,
І ніби не вогонь, а ніби ріже
Ножем. О так! Лукава, люди, грішна!
І прокидаюсь – руки завжди в хрест.
Весна 2015- 29.02.2016 В. Пригорницький
ID:
649617
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 07.03.2016 11:53:48
© дата внесення змiн: 07.03.2016 12:47:06
автор: Пригорницький Віталій
Вкажіть причину вашої скарги
|
