Ще інколи у сад зайти просила,
А потім, що побачив – розказати.
Вступило літо вже у повну силу –
Усе навколо стало розцвітати.
Самотньо він на лавочці сидів,
Тихенько сльози від усіх ховав.
Для Юлі гілочку чи квітку приносив –
Для неї їх він у саду зривав.
Вона тихенько щиро так раділа,
Лиш аромат уже не відчувала.
Співав їй пісню, що її любила –
Для щастя так їй треба було мало…
В цей день Роман цю пісню теж співав,
А Юля з усмішкою тихо засинала.
Він пульс її вже відчувати перестав –
Вона цей світ щаслива залишала…
«Морем на КРИЖИНІ, як на бригантині,
Ми пливем між хвиль і вітрів…» -
Додавала смутку пісня ця хлопчині,
Він співав і горе у сльозах топив…
Коли сестра до нього завітала,
Дивився в стелю і не говорив,
«Відмучилась?» - тихенько запитала.
«Вона не мучилась!» - він різко відповів.
Перехрестилася вона: «Ну слава Богу!
Нарешті спокій бідна дівчина знайшла.
В День ангела завершила життя дорогу –
Це знак, що в Царство Боже відійшла…»
Роман вже навіть плакати не міг,
Лежав, немов в холодній порожнечі.
Тут медсестра ступила на поріг –
Чекав його професор в кабінеті.
«Прийми, Романе, співчуття мої...
І вдячність» - очі лагідно дивились.
«За що, не знаю, вдячні Ви мені.
За ліки? Так вони ж не пригодились…»
«За те, що був ти у її житті…
Померла дівчина спокійна і щаслива.
Не в кожного останні дні такі…»
«Напевно, так…» - сльоза щоку зросила…
