Холодний дощ торкався скла,
й стікали каплі,мовби сльози.
Жагуча біль в грудях пекла.
Пронзали тіло злі морози.
Через вікно вона гляділа
на сонні квіти,сонний сад.
Й дощу отому так раділа,
Якби ж вернутися назад.
Хвороба серце поїдала,
І дощ немов те воскресіння,
Що доля жалібно давала.
здобути внутрішнє спасіння,
і сонце в золоті змарніло,
Живе ця дівчина нехай!
Та раптом знову спохмурніло
почувши:"ну от і все,прощай!"
