Ти
тонкою цівкою заціплених емоцій
заштрикаєш своє зло мені під шкіру.
Твоє шкодоносне лоно
незграбно хапає порції кисню.
Пищить: дай мені свого імені.
А навіщо?
Хто б не був на ім'я,
то я.
***
Стрічається заєць.
Ти хто?
Очі його вологі.
Біжиш.
А він уже втік.
Сонце
спікає тобі парасольку.
І витікає сік.
Розлущиш горіх:
а там тільки порох уяви.
***
Мовчиш?
Це не так.
Я чую твоє мовчання.
Це навіть не пауза,
а
скрипіння суглобів.
Та не дозламаєш ніяк
порепаний механізм.
У нашому розумінні
бринить парадигма "гайда!".
І ти
спішиш винаходити стежку під землю,
де булькає тісто з зеленими жилами.
Дім твій смисл.
Видобуваєш вогонь
тертям паразита в ребрі
І
танцюєш мов саламандра.
А я
дивлюся мов місяць.
Прогуркотить "гайда!" -
і дім твій - дим.
Але
я падаю в чорне плесо
і прошу тебе: пливи!
Ми зловимо срібну рибу.
Це буде пожива.
Ми збудуємо дім.
Це житло.
Тільки ти не здригайся,
коли забиватимуть цвях.
