В степу безкраїм не стоять на місці хмари.
На шпальтах неба їх збирають лиш дощі, -
і ми збираємо - з моїм найкращим татом
простенькі істини й ховаємо в душі!
В покосах трав зелених праця і натхнення.
Невтомна сила між рядів городини́.
Кохання соком наливається черешень,
а вічність з вітром хтось гуляти відпустив.
Краса в акації плете своє волосся,
у кудрях - запахи парно́го молока!
Доріжки втоптані ногами голобо́сими,
бо так неначе ближче до Бо́га.
А запах сіна! Сіна першого у лузі
він нагадав мені, що праця не дарма,
що тільки з того в світі. В світі діло буде,
коли усім наперекір ти підіймав.
Отак і ти мене навчив з дитинства, тато, -
робитись сильною з нічого і з ніяк,
здіймати очі в небо, як-хто раптом зрадив,
і бути радісним без приводів, а так...
Любити все, що робиш; все, що вмієш-знаєш.
За досвід бути вдячним й навпаки:
чого в житті своєму до сих пір не маєш,
напевно Боже так для тебе захотів.
Ми обійшли з тобою, тато, всі околиці
села з черешнями, що в пам`яті цвітуть;
стерню пшениці, що у ноги босі колеться,
і хмари степу, що без спокою і сну.
Отак всього тепер в душі моїй багато:
я поділюсь із світом, як мене попросять,
бо цим простим речам навчив найкращий тато!
Я вдячним серцем йому дякую за гордість!
