Звичайний вечір і звичайні люди
розмови тануть у пітьмі
З*являються у мареві етюди
про душу страждущу в ярмі.
За посмішкою мало хто угледить,
безсонні ночі і гіркі благання
де юне серце тільки й твердить
Що то прокляття,не кохання.
І він,як всі,не бачить того смутку,
шукає у кожній свою долю
Вона ж бажає щастя жмутку
Щоб втамуватися від болю.
Заглянути в його бездонні очі
Сказати,як давно його чекає
як проживає сни із ним щоночі
та як шалено,кароокого,кохає!