Вже скільки їх зірвалось в ту безодню
Страшну в далечині!
Одного дня піти в пітьму холодну
Настане час й мені.
Те, що співало, сяяло й горіло
Застигне геть усе.
Очей смарагди, голос тріпотливий
Й волосся золоте.
Піде життя, з його насущним хлібом.
І день за днем мине.
Під небом цим, здаватиметься ніби
І не було мене!
Мінливої, як діти, в кожнім слові
Та так недовгу злу.
Що час любила, як в каміні дрова
Згоряють на золу.
Віолончель та вершники юрбою,
Ще дзвони у селі.
Мене такою - справжньою й живою
На лагідній землі!
До всих - хто є мені, ні де не мавшій міри,
Чужі чи рідна кров -
Звертаюсь я з вимогою про віру
Й проханням про любов.
І день і ніч, письмово і словами
За правду так та ні,
За те, що часто сумно так буває
Й лишень двадцятий рік,
За те, що є єдина неминучисть -
Пробачення образ,
Та за нестримну ніжність цю болючу,
За гордовитість фраз,
Ще за подій стрімких шалену швидкість,
За правду та за гру...
-Послухайте! - Іще мене любіть ви,
За те, що я помру.
Переклад Наталії Козак
