Третина маревом спливла,
Зникла... А так хіба буває?
Дивлюся в далечінь: вона
Манить до себе і лякає,
Безмежжям своїм плекає,
Вітром кличе, та я не знаю
Чи волі достатньо лежить.
Дай доторкнутись на мить.
О, неосяжна моя далечінь!
Думок, глибоко закопаних,
Амбіцій, схованих в курінь,
Ідей, часом злим зжованих,
Мрій, в страхи затягнутих,
Очей синіх, глибоких, ясних.
Багато чого пилиться там,
У забутих пам'яттю пісках.
Ступить осінь двадцята,
Я ж марнуюсь у вічній зимі.
Доводжу аксіоми завзято
Життя мого дурному журі.
Он вони, купаються у голові,
Сумнівами у болотній воді.
Дай побачить себе, а не тінь
О, неосяжна моя далечінь...
