Вирішив написати щось типу розповіді. Не знаю чи вийшло,
тому чекаю на ваші відгуки, думки й побажання.
0
Закриваю очі: бачу світ зелений.
Все цвіте, буяє і земля пашить;
Стеляться трав духмяні гареми.
Думка завжди прекрасне снить.
Ловити ненаркотичний кайф:
По росяній траві босими ногами.
В навушниках герцує "It's My Life"
І скрізь, і всім до чорта прегарно.
1
Та завила недорізана сирена,
Прогнала сон чужого майбуття.
Знову набігли ренегати злиденні
То бандити – не шкода їм життя.
Громові канонади шквалу куль
Змусили серце щосили калатати.
До рук "калаш" – набоїв нуль,
Петро кидає ріжок: "Відплатиш"!
Щира посмішка в цьому пеклі -
Для очей моїх просвіток.
Зарядився, прицілився, гепнув.
Мінус один, ще і ще кілька дірок.
З уст Петра потекло багрянцем –
Хтось попав прямо в живіт.
Побіг за медичним я ранцем,
Що вибухом кинуло трішки вбік.
Лежить Петро на грязному пні
І я біля нього возюся з бинтами.
Не вмирай, Петре, благаю. Ні!
Скрізь кров – не прийде до тями.
2
Поховали Петра наступного дня
І ще з дюжину міста захисників,
А разом з ними маму он того маля,
Що плаче й тре сльози об руків.
Яна, так звали молоду матусю,
Було їй всього тридцять літ.
Обняла сина й він пригорнувся,
Закрила від куль, як міцний граніт.
Малий щосили сльози пускає
Та що казати, і я ридаю у душі:
Мати відправилась до раю,
А син зостався в цьому котлі.
Мені теж трішки дісталося болю –
Куля наскрізь у плече пролетіла.
Приспали, підлатали і готово.
Лежу і думаю про щось. Стемніло.
3
Я заснув, але не сниться вже
Той світ зелений і трави, і роси.
Бачу, як ворог люд наш стриже
І лежать із тіл червоні покоси.
Їм здалося цього мало, падлюки.
Засипали нас ядерним вогнем.
Місто вкрилося дюймами пилюки
Як вижили, ще й досі не збагнем.
Не збагнем і що то тоді було:
Налетіли, зруйнували і зникли,
Залишили трупи, як якесь гімно,
Радіація, неврожай, нічого пити.
Давно їх ніхто не бачив, думали все,
Бідно, грязно, але б пережили
Той злий армагедон, якби не те,
Що люди ще ті "розумні" скоти.
Наші ж почали грабувати своїх,
Вбивати мужів і жінок ґвалтувати
І не хвилював їх скоєний гріх.
Ото такі оці злиденні ренегати.
Незабаром виникло повстання,
Щоб захищати міста та села.
І я в ньому служу із самого рання.
В двадцять літ почав кар'єру.
За тридцять недавно перевалило
І не бачили ми ще інших з планети.
Здається, усіх уже давно перебили.
Ні радіо, ні "ящика" й без Інтернету.
4
"Вставай, годі спати. Є завдання" –
Командир мій під вухо прогорлав. –
"Через хвилину чекаю у зброярні.
Там усе поясню і настанови дам".
Степан – гарний мужик і командир,
Рятував дупу разів сто, а то й триста.
За п'ятдесят уже, а ще міцний мугир.
Розбудив та й пішов, як кавалеристи.
У зброярні вже всі зібралися:
Степан, Вася, Юрко і Прибідька –
захеканий, наче собаки гналися
Або ж побачив рогатого д*дька.
Прибідька, Володимир його ім'я,
Палко щось пояснював команді:
"Там отакезне", – показує, – "полум'я.
Горить і не тухне в тій шаланді."
"Шаланда палає, та посеред пустелі,
Що за хімія така? Перевірить треба.
Ти", – Степан на мене, – "іди з кастелі
І подивись. Туди далеко, візьми кеба."
Тобі допоможуть Юрко і Василь.
Беріть автомати, припаси й ножі,
Може знадобитись багато зусиль.
Брифінгу кінець, в дорогу, мужі!
5
Сиджу ось уже в цій бричці і пишу.
"Майже приїхали!" – крикнув Юра.
Пустеля, жарко, не видно й комишу,
Неначе не в свою країну прибу̀ли.
Що там за напасть я не знаю,
Але допитливість так і горить.
Волю й силу в кулак збираю,
Готовий у бій кинутись в цю мить.
Кеб зупинився. Все. Приїхали.
Відкладаю своє письмо вбік,
Беру до рук АК і набої вішаю.
Що далі буде – не знаю. Пік?
Так, ми на піці змін і відкриттів,
Але не про це говорять люди.
Зараз треба йти, можливо, в бій.
Колись ще напишу. Далі буде.
ID:
679540
Рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження: 22.07.2016 19:29:31
© дата внесення змiн: 22.07.2016 19:33:10
автор: Самотня Людина
Вкажіть причину вашої скарги
|
Ви прямо, як мішечок з позитивним настроєм. Але дірявий трішки. Висипається й іншим теж дістається 
. Тільки не ображайтесь, що з мішечком порівняв... 
