«вам ще цвісти й цвісти, а я вже в осені…»
97* поки що «ні». але ж надію маю?..
(до «повноліття» – напередодні твоїх тридцяти)
А подих юності, і чарів силу в квіти
Бузку пахучого сховали: «Стій, не смій!..».
– Коли досягнете свого ви повноліття,
То не забудьте, прошу, дати номер свій!
98* ще не вийшли з весни ви, а я – обійняв свою осінь…
Що? вам вже тридцять птаха накувала?!
Ну, так! – і «ой», і «ах», яка ж ви вже «стара»!
(А що ж мені? – так доля насміялась:
Відмірявши пів ста, застрегла: «Пора!»…)
99* ... щемом юності зіійшла на пороги осені
Ти питаєш себе, і мене ти питаєш наївно:
Як це сталося в нас, і коли ж завітала любов?
– Я кохав тебе ще до появи твоєї, царівно,
У моєму житті! (… Та років своїх не поборов).
100* як ти трапилось, кохання, лише доля знає…
Я вдивляюсь у ваше обличчя, у очі печаллю:
«І чому ти так, доле, розвести зуміла в роках?!
Їй всього лише тридцять один! А твої?.. – Вже за даллю
Юних весен, і суму, і втрат
мрій і днів, що не втримав в руках!»
***
пане Вікторе, оце й є наш найбільший і найавторитетніший вчитель життя - час.
і саме він вміє нам і може вказати, і чого варті, і чи по праву маємо, і яяк мудрості вчимося, і любов цінуємо...
а за плечами - одна глупота!..
багато що можна робити в житті чи не робити, від стількох речей відмовитися, за сотні інших - в воду і вогонь піти, але все на світі віддавби я за можливість змінювати щось у часі, зупиняти його, повертати - стільки помилок та дурниць зроблено, поганих вчинків, поганих слів сказано, рук щирих і з добром - не прийнято...
або у вас океани наївності, або галактики доброти і любові, віри та надій...
хоча як на мене - то щоб у вас було цього всього, і ще й все те, що я хотів би бачити у людині і жінці - ви певно заслуговуєте на велику вдячність від неба і життя, у долі і щсті