Він ще соромиться, але вже починає любити котів
і крадькома пестить їх, коли ніхто не бачить.
Він вітає пса — недбало — коли той витанцьовує коло дверей,
але потім гладить його ногою у шкарпетці,
коли нікого поблизу немає.
Це тому, що посаджене ним дерево,
хоч як він за ним доглядав, не прийнялося.
Це тому, що син пішов із дому
і не відповідає ні на дзвінки, ні на запити.
Це тому, що нічого не вдієш,
коли найбільшого, на що ти здатний,
виявляється замало,
і ти мусиш із цим жити.
І тільки пес вдячно вимахує хвостом,
коли проводиш по його спині великим пальцем ноги,
коти заскакують тобі на коліна і вмощуються,
і ти боїшся поворухнутись,
навіть коли хочеться встати.
"дерево не прийнялося" і "мусиш з цим жити"... і шукати тепла у вдячних
(хотіла дати великий букет квітів, але вони чомусь не даються).
