Царівна-троянда, як перший сніг, біла,
Вже звична незвична краса.
В обіймах пелюстки зоря мерехтіла –
Це так жартувала роса.
Обласкана сонцем, омита дощами,
Шепталася з місяцем в снах.
В грозу танцювала, літала з вітрами,
Навіки розквітла в піснях.
Незмінна богиня на балі природи,
В любові і шані росла.
Та час невблаганний – для дивної вроди
Пора опадати прийшла.
Така зірка щастя усього живого:
То – свято, то – тлін небуття…
Оспівана радість цвітіння нового
Віщує безвихідь гниття.
Й людське щастя – привид, що з горем зріднився
На дні перероджень петлі.
Щасливі лише, хто ще не народився,
І ті, хто вже в лоні Землі.
З народження люди і гадки не мають,
Для чого у світ цей прийшли.
Одні на задвірках, безслідно, зникають,
А інші на пік свій зійшли.
На смертному ложі всіх зрівнює доля:
Бідняк – і жебрак, і король…
Душа Квазимодо в тілах Джо, чи Поля,
Можливо, знайшла гідну роль?
Облиш муки ролей, зумій зазирнути
В храм істини нетрів буття.
Досягнеш нірвани, щоб більше не бути
Заручником пекла життя?