(Після прочитання однойменної статті у фейсбуці).
На початку грудня в 1930 роках(точно рік указати важко, бо довго ця інформація була засекречена) біля ст.. Козача Лопань було розстріляно 337 кобзарів-лірників, котрих звезли до Харкова (тодішньої столиці України) буцімто на з’їзд.
Сліпі Гомери неньки України
У Харків** звозилися на важливий з’їзд.
Співці не знали, що відтак загинуть…
Та не згубивсь в історії їх слід.
Тік день, грудневий, вітряний,холодний…
При кожному сліпому кобзарі
Був поводир – дрібне хлоп’я, голодне.
Торбина на плечі для сухарів.
А в кобзаря – його незмінна кобза,
Вона йому – дружина і сім’я.
Життя його – гірка суцільна проза.
Ще й доля з ним. І в кожного – своя.
Про волю їх пісні і думи, й мова.
Гортали й історичні сторінки
У спеку й дощ, і в пору, у зимову
Їх слухали і діти, і жінки.
І зморшками лоби перекривало
Чоловікам, ба, напівкріпакам,
Як кобзарі співали про навалу,
Про запорожців, Байду-козака.
Тоді чоловіки, мов підростали,
Охоплені незвіданим чуттям,
А в душі наливалось тверді-сталі,
З покори виривалося життя.
Співців, їх думи влада не любила.
Їх скликавши на форум, непростий,
Більше трьохсот у ешелон набили,
В Москву, мовляв, збирались відвезти.
Й не бачили сліпі, де зупинився
Той ешелон, що віз їх в нікуди,
І як рельєф навколо них змінився,
Як яр дорогу перегородив.
Очей також не бачили дитячих,
Лиш… трепет чули рук поводирів…
І тільки Лопань пам’ята Козача,
Дітей як… розстріляли й кобзарів…
Як на снігу цвіло вогнем багаття:
Горіли кобзи – їх не загасить…
Палило їх в погонах дике гаддя –
Системи то покірні, вірні пси.
Примовкла пісня-дума в Україні,
Та пам’ять не вмира про кобзарів,
Потроху виправля народ коліна...
Озвуться й думи із могил, старі!..
18.12.2016.
Ганна Верес (Демиденко).
*Гомер – давньогрецький сліпий поет-співець.
**Харків – столиця Радянської України до 1934року.
