плин думок...
мов безкраї гаї...
надвиразною тишею із запахом хмелю
зносить волі останні змагання в нівець...
наче гідри...
підступні химери,
схожі більше на зміїв з небесного кольору
лахами... на зовсім земних кістяках
для відлюдька, для хворого
для істоти на дотик твердої але...
на чий дотик? хто зна?..
може той, що дощик приніс?
може...
чи не так?
надібране відро молока,
що дитинством відлунює завжди натщесерце
прокидаючись мокрим лиш можна згадати таке
піраміди
розгрібаючи зверху до низу,
підриваючи нігті, звертаючи шию, згрібаючи
волю в більш-менш життєлюбний жмуток...
для святої, для чистої
для істоти, нематеріальної тільки
і для нього, для нього... в пюпітрі...
листочка з словами, що ще прозвучать
прозвучать....
кидаю униз...
долілиць припадаю,
сльозьми заливаю дрижачі рукава сорочки
розтираю зіниці червоні від сонець-пліток
обійму тебе так,
як міг я обійняти малим
мішку плюшевого, ще зітхну і іще пригорну...
ти не зможеш відчути, тебе обійму я без тебе...
не можу, не можу!
хвилини повзуть, як роки
і секунди шкребуть по іще незасмаглій,
голодній, закатованій шкірі, що ношу тепер...
і мить наче життя...
