Ти прочитав і... зсунувся з лиця,
Мов хто ножа на відстані - у спину,
Бо зрозумів, що сповідь моя ця
Мені дорожча за мішки бурштину...
Не зглянулась, упевнено-легка
/Це вперше за пусті десятки років
Не втримає мене твоя рука/ -
Таких ще вільних я не знала кроків...
Гукав, гукав, а потім - довго біг
І, жадібно хапаючи повітря,
Ти розумів: ніколи не беріг...
Ніколи... А сьогодні - я не вірю...
Закреслила, розправилась, пішла
Так легко, мов у весни свої сині,
Бо досі точно я перебрела
Затоптані давно стежки полинні...
Хоч і просив: "Давай фатальний вірш -
В останню збірку, мов останню крапку,
Почнем спочатку... зможу я... повір..." -
Холодний дощ скотив останню краплю...
А я... купила гострий олівець
І чистий зошит у густу клітину...
Не йди за мною, не проси, кінець -
Без мене пий терпку свою провину...
Мелодія пливе - стрічай весну,
Нову, живу, нехай не буде гірша...
Та не чекай, бо я не повернусь,
І не впущу тебе до свого вірша...
- - -
