Давні греки називали їх Мойрами, римляни – Парками, германці – Норнами. Трьох сестер, що невтомно прядуть нитки людського життя. І доти людина живе, поки не обірветься нитка, пуповина, що зв’язує тіла із світом живих. Богині прядуть і прядуть, прядуть та дивуються - чому деякі з тих кволих створінь-людців нема, щоб сидіти тихенько, не смикати за нитку, а все пориваються кудись, смикаються зі сторони в сторону, що тільки й встигай ниточку попускати. А пряжа – заняття не з легких, поспіху не терпить, от вони, люди, й досмикуються… Рветься нитка… Нарікають люди, нарікають на Долю-фатум, на нового юдейського бога, який, мовляв, давно для всіх усе визначив, на трьох сестер нарікають. А що на них нарікати? Їхня справа прясти. А куди люди ті ниточки порозтягують, які з тих ниток між собою переплетуться та вузлами пов’яжуться – то вже їхня, людська справа. А сестри все прядуть… І за Зевса-Юпітера пряли, і за Одіна пряли, і за нового – Саваофа-Яхве теж прядуть… Вкривають Землю хитросплетіннями невидимої павутини. Якісь нитки лише миттєво торкаються одна-одної, якісь, здавалося б, і переплечені між собою, тягнуться-сукаються разом, але смикнеться котрась сильніше – розійдуться в різні сторони, ніби й поряд не були. А інші – так завузлуються, що ніякий Гордій і не додумався б. А Мойри, Парки чи Норни тчуть, тчуть… Тчуть…
***
Крім Самарканда, Козачкові «бики» так більш нікого й не знайшли, може, тому, що й не шукали більше нікого. Минув рік, з низького старту рвонув уперед наступний. За цей час містом встигла прокотитися війна за переділ територій. «Точки» Вернигори, якого посадили на п’ять років кілька разів переходили з рук в руки, «бики» клали свої буйні голови в тих битвах між богами та титанами, поки, зрештою, все місто не «підім’яли» під себе київські. Вернигора вийшов на волю за два роки. Апеляція, касація та дорогі адвокати зробили свою справу – ні вбивств, ні грабежів, ні рекету довести в суді не вдалось, так, дрібні афери. За той час хвиля криміналу почала спадати. Часи «братків» минали – починалась легалізація. Вернигора легалізувався в Києві, за кілька років став власником будівельної корпорації, а згодом і мандата народного депутата. Це не заважало його «бійцям» з’являлись іноді в різних кінцях України, з намаганнями «ставити дах» над різного роду напівлегальними бізнесами. Вони гинули в перестрілках, їх місце займали інші, забуваючи стару мудрість про те, що «бики» довго не живуть.
Риба, Бабай та Крайслер дружби не перервали, хоча, із втратою Самарканда, втратили і ті кілька торгових точок, які мали на базарі, і мрію «збити» свою, власну, «бригаду». Кожен з них пішов далі своїм шляхом.
Риба одружився, в нього народилося двійко чудових хлопчаків, але… Хто зна, чим керуються люди в певних ситуаціях? «Ніхто не зна, - сказала б стара Марфа, - хіба що Бог знає, але й Він іноді нічого не вдіє…» Зваживши на сльози матері та, бажаючи врятувати молодшого брата, Риба «сів» замість нього. За рекет йому «впаяли» п’ять років, він відсидів три і звільнився за УДЗ*. Маючи вдосталь вільного часу, зайнявся епістолярією – щотижня писав по кілька листів дружині, але десь за рік перестав писати – не отримував відповідей, лише короткі листи та посилки від друзів. Коли Риба вийшов на волю, то вже знав, що його дружина – вже не дружина йому. Вона розлучилася з ним заочно. Напевно, як «вірно» дівчата чекають своїх хлопців з армії, так і дружини з в’язниці. Може, то й не загальна тенденція зовсім, а так – окремі випадки? Хто зна, як би хлопці та чоловіки чекали дівчат і дружин?
Михась ще «побикував» деякий час, поки в одній із бійок йому не проломили череп арматуриною. Після чотирьох діб Михасевої коми, врешті було встановлено його особистість. Батькам повідомили, щоб приїхали за тілом сина, бо шансів на життя лікарі йому вже не давали. Лікарі не вірять в дива, лікарі зовсім не романтики, а сухі й цинічні прагматики… Якраз перед приїздом матері, Михась розплющив очі і підвівся з «каталки», висмикуючи катетери крапельниць, неймовірно налякавши цим чергову медсестру. Перше, що він вимовив: «Де у вас туалет?» Хто зна, чи диво сотворили якісь незнані боги, чи молодий та сильний організм? Через рік Михась одружився на тихій сором’язливій вчительці-«розлученці» з двійнею, а ще через рік вона народила доньку, таку ж усміхнену та веснянкувату, як її татко. Все було добре. От лише… Крайслер почав боятися ночей, бо саме по ночах його черепну коробку розламував нестерпний біль, від якого не рятували знеболювальні. Зрештою, за все в цьому житті доводиться платити. За що розплачувався Михась? Певне, за щось розплачувався…
Бабай довго мандрував Україною, не знаходячи собі ні місця, де міг би «осісти», ні зайняття. Чи то він надибав, чи його надибали вербувальники найманців у Боснію, то вже було не так важливо. Після завершення «контракту», за яким три роки «відпрацював» снайпером, Бабай повернувся мовчазним та замисленим, довго цурався людей. Та кажуть – час найкращий лікар. Поволі він знову ставав тим веселуном, яким його пам’ятали давні друзі. От, лише, коли мова заходила про тих три роки, втягував голову в плечі і одразу ж переводив розмову на інше. Інколи він брав у ліцеї, де працював викладачем, короткі – на два-три дні відпустки за власний рахунок і зникав з міста. Куди їздив – нікому не казав, та ніхто особливо й не запитував. Жити Бабай намагався скромно й непомітно – дешеві меблі в квартирі, недороге авто, хоча від безгрошів’я явно не страждав. І Риба, і Крайслер завжди могли розраховувати на досить пристойну позику з невизначеним терміном повернення. Після одруження Бабаєві зникнення припинились. Коли почалась війна… Але то, певне, зовсім інша історія…
Владик перебував під настирливою опікою мами Люби ще років десять, аж поки не одружився, але насолодитися сімейним щастям так і не встиг – через три місяці після одруження у Владика обірвався тромб і він помер уві сні усміхненим і щасливим. Принаймні він виглядав таким – мабуть наснилося щось хороше.
Оксана таки вийшла заміж за Віталика. Дивна таки штука жіноча логіка… Чи немає насправді ніякої особливої жіночої логіки? А є… А що є? Є щось непояснюване у людських вчинках. Таке, що не підлягає жодній логіці, не керується нею. Оксана пробачила Віталика, який продав її за п’ять пляшок горілки, але не пробачила Самарканда. Вибачила того, хто продав і не вибачила того, хто купив.
Самаркандові батьки померли через кілька років після описуваних подій. Спочатку – мати. Стомившись від п’ятилітньої боротьби з раком та нестерпного болю, від якого не рятували вже навіть наркотичні препарати, вона просто заснула й не прокинулась. Чи то біль від хвороби таки здужав її, чи біль за непутящим сином? Тато пережив маму рівно на півтора роки – день у день, число в число. Ні старість, ні спиртне, ні хвороби так і не змогли подужати колишнього замкомвзводу розвідки шостого окремого полку Псковської гвардійської дивізії повітряно-десантних військ – він посковзнувся на ожеледиці і забив потилицю об сходину, підвівся, заматюкавшись за звичкою, а за кілька годин помер у реанімаційному відділенні від обширної гематоми та крововиливу в мозок. Ось так банально й тупо. Подейкували, що всі Чайки помирали дурною смертю, як жили, власне, так і помирали. Так говорили…
Тетянка, перше Самаркандове кохання, чи те, що він сприйняв за кохання, вийшла заміж, народила двох доньок, до сорока стала молодою бабусею. Навряд чи й пам’ятала вона того Сашка, який став одним з багатьох епізодів її життя, напевно, і не найяскравішим. Дівоча пам’ять коротка, чи то вони лише роблять вигляд, що, викресливши когось із уявного нотатника у своїй голові, геть начисто усе забувають? Так, ніби й ніколи нічого не було…
Даремно тоді, у Підгайному, Самарканд поривався, було, зайти до Юльки – там саме знайомився з батьками її майбутній чоловік. А, може, й недаремно… Не сядь він тоді в те таксі, зайди до Юлі, дивись, і не було б в неї дворічного пекла шлюбного життя, не було б майже щоденних зрад та п’яних побоїв… А що було б? Хто зна… Щохвилини, щосекунди життя простягає нам тацю із віялом лотерейних квитків. І лише від нас залежить вибір – сісти в таксі, чи завалитись у чиюсь квартиру з букетом і крикнути з порога: «Добридень! Я – Ваш майбутній зять!». То наш вибір – звабливі напівсфери дівочих грудей у вирізі нічної сорочки чи смердюча болотяна яма. Та… Зрештою, у Юлі все добре – коханий чоловік і дві доньки
Так само все добре і в Таньки Берегової. Вона змінила достатньо хлопців, розділяючи при цьому – кого для ліжка,кого – на стратегічну перспективу, поки знайшла те, що шукала – не досить молодого та плюгавого, але добре забезпеченого єврея, з яким емігрувала до Хайфи. То кохання любить навіжених відчайдухів, а спільне життя – стабільність та фінансову забезпеченість.
А Самарканд не помилився щодо тієї дівчинки, Каті. З не зовсім ще сформованого підлітка вона перетворилась через кілька років на струнку пишногруду красуню, красиву справжньою природньою красою, вступила до університету. Її зовнішність викликала заздрість одногрупниць та заставляла одногрупників судомно ковтати слину. А Катя… Катя залишалась неприступною фортецею, яку ніхто не міг взяти ні штурмом, ні облогою. Якось ввечері, коли вона поверталася з пар додому, прямо в середмісті, троє покидьків затягли її до машини. Дівчина намагалась опиратися, кричала, кликала на допомогу, але перехожі відводили погляди, поспішали у своїх справах, втягнувши голови в плечі. Напевно, заспокоювали себе чи своє сумління стандартними для таких випадків фразами: «Мене це не стосується… Хто вона мені?! Ніхто!... Нічого з нею не станеться, прямо там…» Ніхто не вихоплював з кишені кастет і не кидався на допомогу, не задумуючись про те, що буде далі… Катю завезли за місто і гвалтували кілька годин, а потім привезли назад і викинули скривавлену та напівживу, не так від глуму, як від сорому. Гвалтівників так і не знайшли. Катя до цього часу раз-два на рік проходить курс терапії у психіатричній лікарні.
Стара Марфа пережила і свою нелюбу доньку і ненависного зятя. Вона померла наступного дня після свого дев’яносто шостого дня народження. Ще вчора жвава, вона злягла якось раптово, оточуючі думали, що Марфа марить, та очі її випромінювали ясний розум. Вона все кликала:
- Сашо, Сашику! Де він?! Приведіть його до мене, я сказати щось маю… Де ти, Сашо?! Прости, прости мені, дитино! Ой, що я, стара наробила?! Прости, Сашо! Прийди!!!
Сашко не прийшов.
ID:
730231
Рубрика: Проза
дата надходження: 24.04.2017 03:09:18
© дата внесення змiн: 24.04.2017 03:09:18
автор: посполитий
Вкажіть причину вашої скарги
|
