На небі був Бог. А, може, й не на небі зовсім… А, може, й не Бог. Але всі називали його Богом і казали, що Він – на небі. Одне відомо точно, як аксіома – Він був. А на землі жили люди. Бог був, а люди жили, жили і помирали, коли прийде час. А Бог не міг ні жити, ні помирати, Він був, є і буде, бо Він – Бог. Бог сталий, бог константний, постійний, тобто. Казали, що люди народжувались і помирали не тоді, коли наставав їм час народжуватись і помирати, а коли була на те воля Бога. І все, казали, відбувалося з Божої волі, але чи так це, чи ні – невідомо, бо в Бога ніхто не запитував, а, якщо й запитував, то відповіді не чув. Не відповідає Бог на такі запитання та й, взагалі, ні на які не відповідає. Богові – Боже, людям – людське. Богові – бути, людям – народжуватись і помирати.
В одному селі жив Хлопець. Хлопець, як хлопець, не красень і не потвора, не надто розумний і не надто дурний. Хлопець… Не знати - чи то Бог покликав Хлопцевого батька до себе, чи просто час прийшов йому помирати, але так сталось. Покликав старий сина до смертного одра і сказав:
- Як не жив, сину, погано чи добре, а прожив, за що сором маю – зі мною й помре, може, і не так чинив би, та назад життя не відмотаю, що міг – виправляв, чого не виправити – за те розплачусь. Золото, сину, – брязкальце, з часом тьмяніє, гроші – порохом стають, будинки – руїнами. Отож, у спадок дав тобі, що зміг – дві руки, дві ноги та голову на в’язах. Проживеш… А ще пораду дам… Дослухатись чи ні – то вже твоя справа, бо ж своєю головою вже думатимеш, не моєю. Одружуватимешся, сину, то не бери за дружину розумнішу від себе – все життя насміхатиметься з недоумства твого, не бери дурнішу від себе – і заговорити не матимеш із ким, не бери біднішу за себе, бо до смерті сумніви гризтимуть – чи то й справді кохає, чи на те, що багатший спокусилась. І багатшої не бери за дружину – до скону дорікатиме злиднями твоїми.
Сказав так і помер… А Хлопець почав жити, хоч жив, власне, і до того, проте, до того – ще не своїм розумом, не своєю головою. Чи то порад батькових дотримуючись(хоча порада, власне, лише щодо дружини була), чи то таким вродився просто, (а, мо’, й справді, воля Божа на те була), але до брязкалець з презирством ставився, папірці крізь пальці пропускав за вітром та й кишень глибоких не мав, щоб за собою те носити і скрині не мав, щоб те добро складати. Отож і жив собі просто. Не для себе, себто, жив, а просто жив…
Казали, що Бог любить обдаровувати чимось людей або одбирати щось в них. Не брязкальця та папірці, бо то – людське, а Богові – Боже. Таланом обдаровував, вміннями, здібностями, кому вже що діставалось. А Хлопцеві дісталось вміння кохати. Не за чорні брови та карі очі, не за пружні перса та соковиті вуста, а кохати самовіддано, відчайдушно, не вигадуючи з того кохання нічого для себе, кохати лише тому, що по іншому неможливо йому було – таким вже вигадливим дарунком нагородив його Бог. Чому саме так – ніхто не знав, навіть сам Хлопець. Бог, певне, знав, бо то ж Його дарунок був, та й казали, що Бог знає все. Але запитати у Бога ніхто не додумався, а, якби хтось і додумався, то Бог не відповів би. Бо казали, що Бог лише вислуховує, але ніколи сам не говорить із ними. Ще казали, що крім Бога, десь під землею була його Протилежність, яка у всьому була протилежною Богові. Називали її, ту Протилежність то Дияволом, то Сатаною, то ще якось. Хто зна, а, може, й не було ніякої Протилежності, може, то Бог інколи вчиняв протилежно? Відповіді чекати було ні від кого. Чи то Бог з Протилежністю, чи то сам Бог, дарували людям двох істот-невидимок. Один, казали, був із крильцями та сидів на правому плечі, інший – із ріжками та хвостиком і сидів на лівому плечі. А, може, насправді обоє були крилаті чи хвостаті і хто зна, де хто з них сидів? Але були, хоч їх ніхто й не бачив. І Хлопцеві такі дістались. Одного Мрійником звали, а іншого – Справжником. Чи вони щось радили-нашіптували Хлопцеві, чи й самі за нього говорили іноді – то лише хлопець і знав. Та, власне, це нікого й не цікавило…
Жила в тому селі Дівчина. Казали, що красуня. Вона й сама так казала. Мабуть і справді красуня, бо залицяльників у неї було не злічити та й сватальників не менше. Але Дівчина все ніяк свій вибір ні на кому зупинити не могла – чи то ціни собі скласти не могла, чи то особливого когось шукала? Хто зна? Дівчина знала. Але у відповідь на запитання лише сміялась. Відмовляла… Всім відмовляла і лише сміялась, та охочих позалицятись і посвататись від того не меншало. Лише Хлопець долі не випробовував. Його навіть запитували - Чому? Чи не до вподоби Дівчина? Чи боїться він, соромиться? А він все відмовчувався.
Врешті, і Мрійник не витримав та запитав: «Та чого ж ти не підеш? Бачу ж, як поглядаєш на неї, чую, як зітхаєш, думаючи про неї… Себе обманюєш - мене не обманеш. Ходімо!» А Справжник, почувши те, лише пхикнув презирливо: «Штани залатайте спочатку, женихи. Давно межи очі вам не плювали?» Розсердився Хлопець на такі Справжникові слова, схопив його за хвіст чи за крила, чи що там в нього було та й гепнув об землю. Тут вже і Справжник образився – зиркнув на Хлопця з докором та й почвалав собі геть. І пішов Хлопець до Дівчини, а Мрійник, поки йшли, всю дорогу нашіптував йому з плеча (чи то з лівого, чи то з правого), як же то добре, що Бог наділив Хлопця саме таким дарунком, як все чудово в нього буде та прекрасно…
- А тобі чого?! – з порога запитала Дівчина.
- Я кохаю тебе, - відповів чи то Хлопець, чи Мрійник його голосом.
- Кохаєш? – Дівчина усміхнулась.
- Так, кохаю!
- А навіщо? Що Тобі з того кохання і… Що мені?
- Не знаю… А хіба… Хіба з кохання має бути щось?
- З кохання? З кохання, певне, ні… А тобі кохання треба мого чи мене?
- А хіба це не одне й те ж?
- Кохання, Хлопче, - це просто кохання... Може, ти й вмієш так, як ніхто, та статку твого – лише те, що на тобі. Кишені, он, і ті – діряві, - Дівчина знову усміхнулась, чи то Хлопцеві здалось, чи й справді сумно.
Мрійник принишк, зкуцьорбився на плечі і мовчав. Справжника не було. Отож, не маючи нічиїх порад, широко розкривши очі, які чомусь заблищали, Хлопець лише й спромігся на те, щоб усміхнутися, бо нічого кращого не придумав. Так він і стояв, аж поки перед ним не грюкнули зачинені двері. А потім пішов…
Дівчина, певне, знайшла те, що шукала. Певне, так, бо наполеглива була. А Хлопець зник із села. Може, теж подався шукати щось чи когось, хоча – навряд. Бо таким вже дарунком наділив його Бог – вмінням кохати по-справжньому, і, покохавши раз. Інший уже не зміг би… Сам це знав, навіть без нашіптувань Мрійника та Справжника. Зник – та й усе. Може, Бог його покликав, якщо правда те, що казали, а, може, просто прийшов його час.
Кажуть, що в кожній казці має бути мораль, а в цій казці моралі немає. Отже – це несправжня казка. Значить, не наділив Бог автора вмінням писати справжні казки. А чим наділив? Запитайте в Бога…
Така банальність…
ID:
731921
Рубрика: Проза
дата надходження: 05.05.2017 02:04:48
© дата внесення змiн: 05.05.2017 02:04:48
автор: посполитий
Вкажіть причину вашої скарги
|
. Нема сенсу
