Дощик падав цілу нічку,
І текли потоки в річку.
Зайчик вранці вийшов з хати:
Все навкруг не міг пізнати.
Білий сніг – брудний і сірий,
Аж очам своїм не вірив:
Лише де-не-де, купками…
Що це діється, ой, мамо! –
- Чуєш, тітко скрекекуле!)))
Відізвися, як почула! –
Став він кликати сороку –
В’яз в болоті: ну ні кроку!
Враз подруга прилетіла,
І на гілці, поруч, сіла.
Розпитала, засміялась:
- А я вже була злякалась,
Що в біду попав зайчисько.
То ж весна і літо близько.
Лиш тепер остерігайся –
Поучала мудро зайця –
Поки шубка в тебе біла,
Ти не вештайся без діла.
Ворогів ще є багато,
Не впіймали би на свято. –
- Мудра, пташко, дорогенька,
Будь щасливою, любенька. –
Та хвостом своїм крутнула
Й швидко в ліс собі майнула.
Зайчик ліг на купі моху:
В мріях бачив лан гороху,
Поле з морквою велике
І зайчатко сонцелике.
Гарне, з бантиками в косах,
Лапки м’ягкі, трохи в росах,
Мило, ніжно посміхалась
І до нього пригорталась.
Він хотів торкнути лапку…
Бачить, - гладить свою шапку…
Де живе вона, я знаю.
Як підсохне – розшукаю».
Галина Яхневич
