Кохання неземне (з «Всевидіння блаженство – центр»)
* * *
Світ дає вбік, – в горлі
клубок
незапитаних чеснот, –
й сам собою злетиш, і
в півсні прилинають Знання –
некорисливі
й неприкладні.–
Гірне світло!..
* * *
Проходячи воложища дерев
і шелестячи шкірою і волосинками об одяг,
мене доторкуєшся думкою, прекрасна,
і втягуєш, – наковтуюся сонця у душі…
Коли ти думаєш про мене, то мене
проймає дрож, гарячі хвилі мління
Прокочуються – і квилить проміння…
І спечно ллється, – і одним молінням
пала повітря! – й окриля
мене!
Я стану сонцем!!
З тьми гіпноз іде…
Ми станем своїм щастям – незрівнянні!!
Невидні твої руки полумяні,
О ангеле!
Хай Небо нас веде.
* * *
О Небо! солодко з безсмертя – у кохання!..
Чому так гори лиже вітер сонця?
Всі гори – я. Плечима впав у всесвіт
І від плечей я спека і повітря
І світ
І всі хребти ворушать
Вітряний потойбічний мій язик…
* * *
Стрічайтесь, наші душі-кораблі,
минуле – щоб майбутнє розпинати!..
…Нащо ти кинув мене, віку ХХХХV –й,
Мій диве, коли я тебе прозрів?
Нащо твої жахаючі знання? –
тут люди йдуть безвинні навмання
загинути.
За північ в час Бика,
Щезає з душ уся журба тяжка;
тоді й складається і чистим і святим
В далекім небі лиш себе знайти…
І згодом йде у сон четвертий віщий,
устріти тих, хто у законі – вічність…
Знайти коханих! Відлітаюче в імлі
личенько біле…
Жінка в білім-білім –
з руками, що припяті до землі!..
* * *
Кохана!
Довкола тебе златоокий острів –
і він факає мені в голову і в груди,
а холод виру
крижаної тьми людей
не піднесе їх навіть подивитись,
як прилітає яснобачення – безсмертя
на сонячних квітує островах!
1989
