Коли наді мною висне недописане,а я пишу його цілий божий день подумки
у 100-варіантному вигляді,то все роблю і живу якось на автопілоті,будучи
при своєму розумі.Просто серце моє не на місці,а все попаски блукає у просторі,збираючи перли необхідних слів,що передали б тепер моє теперіш
нє прочування.Недарма у мене виникла власна римована двовіршиця на цю тему,нею і підписалася:
Яка смачна ця осінь із тобою!..
Скуштуй її зі мною в снах!..
Не поспішаю відправляти другого листа,-а раптом все перемелеться і жужмом полетить у вічі.Живемо на поросі і у власних страхах.Розлука все загострює,а наша ж бо ще й імпульсивна,не тільки лезова.
Я десь соромлюся своєї відданості і весь час соромилась, не тільки з ним.
Коли ти відданий-ти відкритий для удару,який саме тоді і падає на палаючу
від щастя душу.Життя навчило мене одягати про всяк випадок розфарбова
ну вуаль,щоб скрадати справжнє сяйво очей.Нехай це буде для щоденника,для руки,що пише.І в жодному разі для чоловіка.Ніякий із цього
плем'я не вартий пізнати мене з кінця.Навіть той,що присягнувся навіки.
Йому найперше маю напустити туману серед декорацій і влаштувати гучний шабаш під назвою"моє життя".Інакше висмокче мене і не вп'ється.
О,це страшний чоловік на мою розпуку.Ліпше заграйся,заговори,залоскочи
його миром,ублаж.А тоді втікай що є духу від його наркотичних посягань і
не йми до кінця віри тому,що він скаже.Він братиме словом,як ділом,
громихатиме над тобою Перуном,а ти прибийся до верби і пережди бурелом.А тоді живи собі далі,як і жила.
