Сипле з неба пороша, білим-біло мете,
На солдатських бушлатах плям не видно ніде.
На бровах густо срібло прикрашає лице
І спадає на вії, сніг без спину іде.
У кострі горять дрова, пахне хвоя жива,
Казанок щось бульбоче, вогонь лизькає дно.
Пробу з каші знімає задубіла рука,
Голос сиплий з морозу, що готове пшоно.
У задумі хвилинній ложок дрязкоту прить,
Десь дружина чекає, мама, любка, рідня.
Насувається вечір. Дим клубиться у ввись.
Побратими жартують. Тепло в серці. Сім’я.
20.03.18
Я дивуюсь, Валентино, як ти гарно розумієш нас, мужиків. Пишеш достовірно... Недаремно рибачила з братами! І не даремно твій солдат тебе любить...
Валентина Ланевич відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Просто, Льоню, коли пишу про наших хлопців, там, на Сході, пробую уявити, що відчувала би я, коли б опинилась у таких складних життєвих умовах і мені, правда, твоя чоловіча думка з приводу моєї військової лірики, вкрай важлива. Дякую!
