Такий жив кіт собі – сумирний і ласкавий,
Мав, навіть, привілеї у тісному колі.
Їв все смачне, не споживав лиш кави,
Допоки не прийшла весна,
І не відчув герой наш поклик крові.
І сонце припекло, заворушилася земля.
Мілкі пташки не наговоряться, будуючи гніздечка,
І наш пухнастенький, признаюсь, о-ля-ля!
Округлив очі, хижо позира,
Це вже не кицька вам і не овечка.
Нервово став кидатися на все,
Що ворушилося й траплялось по дорозі.
Раніше зневажав мишей, а це четверту вже несе
Складає їх рядочком на порозі.
Якось, горобчику він перервав останній лет,
Коли той дуже щось хотів йому сказати,
Й не просто так, а в вічі, тет-а-тет,
Зібгавши норми поведінки – будеш мати!
Агресія з’явилась, нерозсудливість, зневага
Хапав за руки-ноги тих, хто годував.
Вискакував, мов привид уночі – з’явилася розвага
І страхом тішився, а після… віником не гордував.
В минулу ніч мене перетрусило від ревіння,
Що увірвалося в два голоси на різних нотах жаху.
І тембр мінявся, переходив в скавуління ,
І далі в екзекуцію розпеченого цвяха.
Не витримала, і зняла Зухвальця із гілляки.
Хіба розсудиш, кому більше було зле.
Кіт довго ще гарчав, немовби йшов в атаку,
Напевне думав, що він сильний, наче лев.