Була в селі. З сумом дивилася на осиротілі хати, зарослі двори. Колись усім нелегко доводилося будувати собі оселю. Люди збиралися усім селом на толоки. На моїй вулиці, коли я росла, вже таких робіт не було. Нашу хату побудувал незадовго до мого народження. Ми з нею – ровесники. Раніше мої предки жили в центрі, біля клубу. Ніколи не мали власної землі. Порадились і перевезли стару хату на нове місце. Тут вже мали невелику земельну ділянку. Спочатку в цих місцях були панські володіння. Дуже довго ще викопувались черепки розкішного панського посуду. В роки війни тут проходили бої. На тій ділянці, що виділили
для нової будівлі, були величезні вирви. Усі відмовлялися від неї. Мої батьки її довго загортали, поки вирівняли. Вийшла найширша садиба на вулиці. Загалом зараз це – гарне місце.
Я пам’ятаю трохи ще як відбувалися толоки. Сходилися люди, кінь міси глину, бачила як це деколи робили жінки босими ногами, пробувала сама, навіт подобалося. Допомагали одне другому і харчами. Пам’ятаю наша мама завжди намагалась дати щось краще туди.
Я мало про це пам’ятаю, але одна толока мені дуже добре запам’яталася.
На місці старої хати будувалась нова. Це було, навіть, не на нашій вулиці. Наша вулиця тоді називалася по-народному «Карпів хутір». Хто дав таку назву і чому – не знаю. На нашій вулиці жив дядько Карпо, але чому назвали на його честь – не відомо. Його хата була на початку вулиці. Можливо тоді було ще не людно. Згодом ця вулиця стала Радянською, а тепер перейменована на Світанкову. Біля містка був такий собі «апендицит». Там стояло три хати. Якраз там і відбувалася толока. Усе відбувалося за звичним сценарієм. Але все ж таки без див не обійшлося.
На толоку завітали гості з далекої Америки. Колись до революції з нашого містечка /тоді це ще було містечко/ до Америки виїхало багато людей. Кум мого дідуся надіслав йому тоді виклик, але він чомусь тоді не поїхав. Думаю, що ми вдали до нього. Як нам тут бувало нестерпно, часто бракувало грошей, проте ми
обходилися чим є і нікуди не їхали. Кум там обжився, висилав фото з дітей, які ми бережемо в альбомі, навіть колись прислав посилку. Там були якісь дрібнички. Пам’ятаю два відрізи матерії. Мама з одного нам з сестрою пошила плаття, з іншого - дві блузи. Матерія була гарна, такий шовк, але він швидко зносився. Вітчизняні тканини були якіснішими. Ніколи ці люди в Україну не поверталися.
А от інші якимось чином відвідували село. Не знаю чи на правах туристів, чи ще якось. Коли вони приїжджали – майже усі ходили до них на зустріч, багато хто
знаходив родинні зв’язки аби одержати в дарунок американську хустину.Американка навіть зверталась в лікарню по медичну допомогу. Це, як мені
здається, була якась перев’язка. Американка дуже дякувала за допомогу і навіть сказала, що за це в Америці потрібно було б добре заплатити. На толоці пара – Ніна і Максим були в якості гостів. Їм дуже смакували борщ і гречана каша. Усі з цікавістю дивилися на людей із-за океану. Вони в душі ще були українцями, з задоволенням з усіма спілкувалися. На вигляд вони дуже відрізнялися від трудяг у глині. Я ще була в початковій школі, напевно, що перейшла в другий клас. Разом з іншими дівчатками, ми повели гостів на берег. Тоді береги над ставком були гарні, доглянуті, їх вчасно викошували. Тепер туди страшно вийти, всюди зарості. Тепер я розумію, що ці люди хотіли почути українську пісню. Вони нас попросили їм щось заспівати. Дуже добре пам’ятаю, що ми їм співали пісню про Валю Котика. Вони нас не дуже зрозуміли, було видно по їх обличчях. Проте свої подарунки за виступ ми одержали. Кожній "артистці" дісталась цукерка і шарикова ручка, що тоді була для нас справжнім дивом. Не знаю чи в цих людей були нащадки і чи хтось ще носить в собі спогади про Україну.
Давно в селі не будувалися хати. Ті, що є доживають свого віку так, як і їхні хазяї. Сумна картина людських доль. Як би хотілося зараз попасти на ту толоку...
бо старики доживають молодь втікає.
