Коли її палитимуть на площах усіх країн,
Яких вона навіть не знає, не те щоб колись бувала,
Усі її мужики лежатимуть біля колін,
Й очима її проситимуть, щоб швидше звідти тікала.
Вона стоятиме рівно, з помосту дивлячись вниз,
Її волосся розвіють вітри, зачинивши брами.
А ті, хто не знав її, будуть підносити хмиз,
Щоб хоч до її ноги торкнутись своїми руками.
І тільки коли вогонь сягне її голови,
Запаляться смолоскипи, її накриють плащами,
Зайдеться такий, хто кричатиме: «Що наробили? Зніміть!»
І буде її заливати невпинно дощами.
Тоді вона піде. І всі глядітимуть вслід.
І хтось раптом скаже: «За що ми її спалили?»
На мокрому вогнищі жевріє чорний гніт,
І біла сорочка. І ззаду вишиті крила.
І знову усі столиці світу чекатимуть ніч,
В якій чорнота розкришиться в полум’ї її вогнищ.
Вона може довго горіти в чужім холоднім вогні,
І довгі сумні дощі глушитимуть її стогін.
У неї важезна доля – не вистачить сотні спин,
Зігнути її – працювати з твердим металом.
Коли її палитимуть на площах усіх країн,
Яких вона навіть не знає, не те щоб колись бувала.
