Іронія — (грецьк. еіrоnеіа — лукавство, глузування, удавання) — художній троп, який виражає глузливо-критичне ставлення митця до предмета зображення. В стилістиці — фігура, яку називають “антифразис”, коли висловлювання набуває в контексті протилежного значення. І. — це насмішка, замаскована зовнішньою благопристойною формою. Це художній прийом створення образної і виразної мови на основі ототожнення предметів за контрастом, а не за подібністю ознак, як в метафорі, або за суміжністю, як у метонімії.
І. зустрічається набагато рідше, ніж метафори чи метонімії. Мовець або художник слова за допомогою іронії висміює будь-яку подію, водночас називаючи її не тим словом, якого вона заслуговує, а зовсім навпаки, дурня назвуть розумним, щось дрібне й неважливе — великим.
Іронія — це вживання слова або звороту мови у протилежному значенні.
Відбувається навмисне «перейменування», яке виражає глузливе або зовсім негативне ставлення мовця до обговорюваного предмету, наприклад:
«зайдіть в мої хороми» — запрошення зайти в невелику квартиру;
«ось іде велика людина» — про дитинку, що тільки навчилася ходити;
«люблю як собака палку»;
«все життя про це мріяв!»
«тільки про це і думаю!»
«кому потрібна така краса».
І. часто використовують у художній літературі у вигляді слів і словосполучень з позитивним значенням для негативної характеристики людини, для створення сатиричного образу. Можна стверджувати, що іронія — це прихований осуд під виглядом похвали. Вона найчастіше виявляється в контексті і характеризується яскравим емоційним забарвленням.
Н. В. Гоголь у поемі «Мертві душі» з абсолютно серйозним виглядом оповідає про поліцмейстера-хабарника:
“Поліцмейстер був деякою мірою батько і благодійник у місті. Він був серед громадян зовсім як в рідній сім’ї, а в крамниці і в гостинний двір навідувався, як у власну комору”.
В Україні розвивалася концепція заперечної іронії, яка представлена творчістю І.Котляревського, А.Метлинського, М.Костомарова.
Особлива заслуга в осмисленні І. в художній практиці належить Т.Шевченку. У нього вона спрямована не до суб’єкта, а до об’єкта. Насмішка не заповнює остаточно її зміст. Іроніст — це сумна людина, бо обставини буття України трагічні.
Т.Шевченко створив геніальні іронічні рядки, що стали афоризмом:
“Од молдаванина до фінна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує!”.
Його І. перетворюється на засіб проти антигуманних суспільних явищ, колоніальної політики царської Росії. Іронію І.Франка можна назвати холодною, крижаною. Проте іронічний автор у його творах — не апатик, якому все байдуже. Письменник використовує апатію як маску, засіб розвінчання потворного.
М.Хвильовий, Остап Вишня, М.Куліш, П.Загребельний, Ю.Андрухович розвивають так звану “епічну іронію”. Іронія присутня в романах “Левине серце”, “Гола душа” П.Загребельного; “Позичений чоловік”, “Парад планет” Є.Гуцала та ін..
