Апокопа (грецьк. Apokope — утинання) — усічення наприкінці слова одного чи кількох звуків без порушення значення слова.
Внаслідок апокопи в українській мові виникли форми дієслова теперішнього часу, наприклад є < єсть, 2-ї особи однини (ходиш < ходиши), 3-ї особи однини пише < пишєть; минулий час однини чоловічого роду ніс < неслъ, 2-ї особи однини і множини наказового способу сядь < сади, несіть < несЂте; прислівники так < тако, вищий ступінь , гірш < горьше; іменники четвер < четвергъ, Костя < Костянтин тощо. Те ж саме можна сказати про ненаголошені форманти -ть < -ти (ходить < ходити), -м < -мо (ходим < ходимо), частки сь < ся, б < би, ж < же.
А. поширена у мовній (побутовій) практиці, що впливає і на художнє мовлення:
Що кидає тебе у відчай?
Котра частина твого “я”?
Ота, що плаче?,
Та, що квилить?
Ота, що наріка?
(Л.Ярмак).
Останнє дієслово у цитованій строфі “наріка” втратило закінчення “є”, тобто повну форму закінчення. Інший приклад з вірша П. Тичини “Вітер з України”:
Він замахнеться раз —
рев! свист! кружіння!
У другому рядку лише слово “кружіння” має повну форму, тоді як “рев” вжито замість “ревіння”, “свист” — замість “свистіння”. Подеколи А. має авторську специфіку: “Гей, розчиняйте всі вікна, хай увірвесь у груди вогкість” (М.Семенко). В деяких випадках А. сполучається з аферезою, синхронізуючи її смислові поля. До цього прийому вдавався П.Тичина:
вітер вітер ві
терзає дуба кле
на хмарах хмуре сон
це знов осінній ві
Цей досвід плідно використовували поети наступних генерацій, зокрема В.Стус.
А. досить широко використовується не самостійно, а у так званих складноскорочених словах, наприклад, міськрада, генпрокуратура, адмінресурс.
В українському розмовному мовленні скорочені слова трапляються у молодіжному та комп’ютерному сленгу.
Часто А. ускладнюється додаванням закінчень, аби слово мало самостійний характер, у якого є рід і число (комп – комп’ютер, клава — клавіатура, універ — університет).
Широко виявляється апокопа і в говорах: мо(може), гуцульське: Бра Ива, хо! (Брате Иване, ходи).
