Спливає час, душі тонкої струни рвуться,
І розумієш сутність ти буття…
Час зупинитися і схаменутися,
Куди веде нас те життя?
Хто поряд? Де істини суть?
Де думки і реалії різні речі
Де тебе зрозуміють? З душею приймуть?
Чи зачинять залізні ті двері?
Хлопнуть в обличчя й підуть
Жменю слів недоречних й пекучих,
Жбурніть… Враз душу у попіл зітруть,
А потім в куточку заплачуть.
Бо ніхто навіть близько не сміявся із тебе
І ніхто не хотів забувати….
Просто думав, що так буде краще,
Житиму для когось, а не для себе.
Але серцю не скажеш як бути,
Розум не в силах тримати тотал контроль,
Краще поставити крапки над «і» і бути як бути,
Ніж грати роль, що усе гаразд. А в душі вогонь…
Бо моя душа лиш з тобою,
Я не знаю сама чому…
Ти може й уже не віриш, та Бог з тобою,
Але зустрітись ми маємо.
Будуть рвані мости і загублені десь дороги,
Буде щастя і радість, залишать нас всі тривоги.
Але коли доля дарує шанс, не зневажай,
Я прошу як ніколи тебе, приїжджай….
Що буде – тому буть, не зміню я уже свій путь,
Не візьму я вже слів назад… Не віриш?..
Так приїдь, зрозумієш усю насправді суть,
Позабудеш назавжди чи знову приїдеш?...
Вибір зробимо ми обоє, зробимо крок,
Розіб’ємо стіну непорозумінь…
Не дозволь зруйнувати гординею долі крок,
Обіцяю, не кривити душею віднині.
Хочу чути відповідь «так!», без жодних «але»…
Без пробілів, дорікань і моралі….
Не руйнуй ти живе, не шукай невідоме,
Протягни руку назустріч долі вуалі…