Наші рани ятрять вздовж доріг хрестами,
Нашим втратам ніхто не закінчить лік.
Ми йдемо й кружляють круки над нами,
Моʼ, спотикнемось об рішення недорік.
Кожен вік поетів у землю сіємо
І чекаємо, зійде воно чи ні?
Й водять нас не туди шахраї-месії
Без чобіт по кривавій отій стерні.
Нам би взяти бентежну голову в руки,
Стиснуть до болю, до крику, зо свисту в скронях.
А ми плачемо вкотре від розпуки:
Чом така, бач, зрадлива й лиха в нас доля?
Шлях до істини йде крізь гіркоту прозріння,
Скільки шабель зламано, скільки іще зламаємо?
Ми хитнули події без глибини розуміння,
І несе нас у безвість холодний історії маятник...