По своїй подобі створив чоловіка Господь. Гуляє Адам собі в раю, купається в тепленькій річці, ніжиться в затінку казкових гаїв, об’їдається райськими фруктами. Але, напевно, трішечки Господь схибнув в експерименті, бо надокучило Адаму вештатись в раю, ні з ким поговорити і душу відвести ні з ким. Хотів із Господом поспілкуватися, та світ постійно той творив і все казав йому:
- Не заважай!
І зажурився бідний чоловік. На березі він річки сів, зіпер на руку голову і став дивитися у воду сумно. Тече й дзюрчить тихенько теплая водичка, в Едем несучи різнобарвні листя і пелю́стки. Легенько подува веселий вітерець, нахиляючи до Адама вітки фруктових дерев зі стиглими плодами. Та нічого не радує Адама.
Господь, звичайно, все це бачить. В кінці кінців не витримав, зжалився над ним, відірвався від своїх справ на хвильку, підійшов до Адама й питає:
- Ну, що хотів ти, Адаме, викладай начистоту!
Схопивсь Адам і гаряче говорить:
- Сотвори мені, Господи, друга, та такого, щоб з ним не скучно було у раю, щоб можна було з ним і прогулятись, і посперечатись, порадитись в кінці кінців. Щоб він був на мене і схожий і одночасно не схожий, одним словом, протилежної статі.
- Ясно, – сказав Господь. - Тобі потрібна жінка.
- Жінка, жінка! – закивав Адам.
Похитав головою Господь.
- Скажи, Адаме! Ну що тобі не вистачає? Живеш в раю, ніяких клопотів не маєш, ніхто над головою не стоїть. Ти вільний, як вітрець. Насолоджуйся життям. Пиши вірші і Господа хвали!
- Не можу, Господи, один я жити. Пече щось в мені всередині.
- Ну, добре. Сотворю. Але щоб потім ти не жалкував. Пішли. Присутній будеш при творінні.
Ввійшли вони до божої світлиці. А там вогонь горить святий, над ним казан і щось у нім кипить.
- Щоб жіночка на тебе схожа була, візьму я трішечки твого ребра. - І кинув цей шматочок Господь до казанка. Екран великий засвітивсь на всю стіну, по клавішам забігав пальцями Господь. А на екрані діви почали мелькати.
- Мені оця подобається, - вказав Адам і вибрав ту з жагучими очима.
- Добро. Вважай, що образ ми зліпили. Тепер характер будемо творить.
Господь зручніш усівся в крісло біля казана, у нього став по черзі щось з торбиночок кидати. Ось кинув він у казанок промінчик світлий теплий сонця, а потім зір чарівні фарби з ночі та смуток місяця задумливий вечірній, красу і вірність лебедину незвичайну та бабки чарівної граціозність, тепло ласкаве ніжного хутра та притягальну силу незвичайного магніту, гнучку покору ефіопської рабині та милу працьовитість української дівчи́ни.
Взяв ложечку Господь і зачерпнув се вариво із казанка. Дає покуштувать Адаму.
- Ну, як тобі на смак? Підходить?
Адам попробував й скрививсь.
- Прісне щось дуже. Прости, мій Господе, але ж прісне!
Хитає знов Всевишній головою.
- А я хотів як краще. Та чи не будеш жалкувати?
- Ні, Господи!
- Ну, то дивись. Назад вертатися не будем.
Кида Господь у казанок мінливість вітру, сльозливість хмар і жадібність акули, зірок нічне холодне мерехтіння та хитрість спритної лисиці, базікання бездумне мавпи, байдужість і раптову зраду ох підступної красуні, морозну бурю Антарктиди, жару та спрагу й задуху Сахари, настирність надоїдливої мухи, пекучі ревнощі і невдоволеність тигриці, велике чорне жало мстивої оси та кровоненажерливість болотної, що так приссалася навіки й не віддерти, п’явки, тяжкий дурман і опіум в квартирі, в кінці сумісного життя плювок тобі в лице гримучої зміюки.
Черпає знов Господь із казанка і подає Адаму.
Сьорбнув Адам та як скрутився, як кинуло його у жар, а потім в холод, а потім бахнуло по голові, аж іскри полетіли, а в роті перцем Чілі запекло й неначе нутрощі у животі повивертало.
- Ну як тобі тепер? – пита Господь.
- Достатньо, Господи! Якраз!
Господь із бороди виймає волосину, кида у казанок. Із казанка дмухнуло паром сизим і перед ними Єва появилась. Бере вона за рученьку Адама і зі світлиці в гай вони ідуть.
- Постійте, ледве не забув, - кричить їм вслід Господь. - Он бачите розкішну яблуньку, що на пригорочку росте. Так ви її обходьте, не чіпайте, і яблучка не їжте, бо до гріха тут недалеко.
Адам кивнув, а Єва хмикнула про себе.
Вночі Адам заснув, а Єві все не спалось. Все думала вона, про що Господь казав. Встає вона, іде до яблуньки тієї. Обходить раз її, обходить другий. Така цікавість розібрала, що Євочка не втрималась і яблучко покуштувала. І вмить солодка млість по тілу розлилася, що Єва засоромилась відразу. І здався їй Адам таким миленьким, що яблучок нарвала і йому хутенько.
Пробігли ро́ки, а Господь все творить світ, нема коли і вгору глянуть: Метагалактики, Наднові зі́рки, все дивиться, щоб Всесвіт розширявсь. Тут чує тупіт він. Біжить Адам, за ним з дрючком великим Єва, його свари́ть за щось, а далі п’ятеро малих її дітей. Через світлицю пробігають і хтось казан ногою зачіпляє. Вихлюпнулось трохи з казана. Господь розхвилювавсь. Мільйони зір погасли зразу. З світлиці вийшов він і бачить, що яблуня обірвана, а він попереджав. І зрозумів усе Господь. Тут чує знову тупіт він. Біжить сімейка вже з другої сторони через світлицю. Хтось знову зачепив казан і перекинув його зовсім. А хтось пробіг по нім недбало. Господь за голову схопивсь: така Галактика пропала. Оцього винести він вже не зміг. Бере свою він волосину і рве її на три частини, кида в палахкотіючий вогонь. І вмить сімеєчка на зе́млі грішній очутилась.
Пробігли тисячі років. Людей розмножилось багато. А на землі, це не в раю, ох, жити важко. І піднімають люди руки вгору, благають допомоги. Та їх Господь не бачить і не чує. Образився він дуже.
ID:
835906
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 18.05.2019 13:33:56
© дата внесення змiн: 18.05.2019 13:33:56
автор: Володимир Бабієнко
Вкажіть причину вашої скарги
|
Цікаво! На жаль ми грішні всі...
