Цвіте жито, колоситься, тягнеться до сонця,
А над ним веселка в небі, обіч два віконця.
Там стоїть дівчина мила з сумними очима,
Покохала усім серцем, за те і судима.
Не людьми, сама собою, душею, що плаче,
Та кохає, тужить в щемі, не може інакше.
День при дні здригають груди дзвінки телефонні:
"Не від нього, не від нього", - думки безборонні.
"Де ж він, де? Що в житті має? Радість чи тривогу?
Хто до нього слово мовить, хрестить на дорогу?"
Прихилила голівоньку на куток цегляний:
"Чом же світ зійшовсь на ньому і той чисто рваний?
Роки, як ті хмари в небі, біжать і зникають,
Немов, в піжмурки із нею, ненароком, грають.
Наливають колосочки зерном щогодини,
Чи ж діждеться свого щастя, того, зсередини?"
09.06.19
світлина автора: Валентина Ланевич
