Будні видзьобали душу
До останньої зернини.
Тишу радість не порушить.
Ні надії, ні причини
Вирватися з того кола,
Де мілке стало важливим,
На жаль, не за протоколом,
А по змісту і по впливу.
Це не правильно, як бачиш
В цеглі - цеглу, в смальці – смалець,
Коли творча твоя вдача
Увімкатись перестала.
Бо для кого тоді зорі?
Місяць, сонце і веселка?
Бог в небеснім неозорі
З хмар створив портрет Шевченка?
Вийти маю, вийти мушу
Із застійного режиму
І наповнити знов душу
Чимсь одвічним, чимсь незримим.
